ХАНА (вражено): Від...? Терезочко, у деяких кімнатах буває так страшно!
ТЕРЕЗА: Так, в кімнатах буває моторошно.
ХАНА (втуплюється поглядом у двері): Там... там ніхто не порухався?
ТЕРЕЗА (її охоплює тривога, яка під час розмови вщухла): Хано, я мушу спуститися вниз...! Ви не переодягнетеся так швидко. Подзвоніть, коли будете готові. (Збирається йти.)
ХАНА (перелякана, що Тереза хоче залишити її саму): Ні-ні... (Їй ні з того ні з сього починають текти сльози.) ...Мене ніхто не любить.
ТЕРЕЗА (спантеличено): Хано, Хано... Ви... боїтеся!
ХАНА (силувано усміхається, але сльози течуть далі): Ні, я не боюся, не боюся... Я нічого не боюся. Терезочко, залишся! Люди наслухаються стількох жахливих речей. (Швидко переводить розмову на дочок служниці, щоб її затримати.) А хіба ж ти не видала заміж їх обох?
ТЕРЕЗА: Так, своєї життєвої мети я не досягла, але в них обох не мусить бути все так само. Ох, Боже милий, не мусить бути. Кажуть, що, можливо, це така хвороба. В обох поки що свіжі обличчя.
ХАНА (про щось думає): Мене так схвилювало те, про що ти розповіла. Я маю одну приятельку — вона блювала, коли її хтось торкався. Якось у танцювальному класі її хтось занадто сильно притиснув до себе — вона мусила перервати танець і вибігти виблювати.
Тереза киває головою.
ХАНА: А було їй так через те, що — ох, навіть страшно уявити, страшно уявити, — їй ще й тринадцяти не було, як її зґвалтували.
Тереза приголомшено мовчить.
ХАНА: Ох, і багато страшного відбувається в кімнатах, багато чого! Вона мені розповідала не один раз, до найменших подробиць розповідала, знову і знову... тоді якраз дзвонили в церкві, дзвін немилосердно бив у вікно, а він її притискав до канапи і робив боляче.
ТЕРЕЗА: Боже милосердний, Боже милосердний!
ХАНА: І знаєте, хто то був? Вона багата, дуже заможних батьків, вона звідти, з того краю, що над Олдерсгафном. (Шепоче, озираючись на двері, мовби боїться, що хтось там підслуховує.) Слуга... кучер... наймит! Пробрався до неї в кімнату і це зробив.
ТЕРЕЗА (безмежно засмучена): І що, що, заради Бога, зробили з ним потім? Його посадили?
ХАНА (дивиться на неї збентежено, в неї нечисте сумління... мовчить, розгладжує складку на спідниці): Нічого, нічого. Боже ж ти мій, та ж дитина того не могла розповісти... не сміла розповісти!
ТЕРЕЗА: Не сміла? Але це... треба було обов’язково зробити! Обов’язково!
ХАНА (ніби їй дорікнули): Вона б розповіла... розповіла... проте... Бачиш... (Хана дуже збентежена, поводиться так, ніби справа стосується її самої.) Комусь важко зрозуміти, якщо сам того не переживе. Можливо, можливо... (Дивиться на Терезу благально, ніби просить збагнути самій.) У нього були такі набряклі очі, так гидко все було, що це не сміло бути правдою, не могло бути правдою! І... і... вона жила безумною, безтямною надією, що одного ранку прокинеться — і це виявиться неправдою, не буде у її спогадах того жаху. Бачиш... якби вона комусь розповіла... якби взнали інші люди... тоді... тоді стало б неможливо прокинутися одного ранку... тоді би все стало назавжди правдою!
ТЕРЕЗА: Oх-ох-ох!
ХАНА (з грудей виривається зітхання): Твоя правда, було би набагато краще, якби дівчина одразу розповіла батькам, твоя правда! Злочинець став сильним, бо вона змовчала, і прийшов знову.
ТЕРЕЗА: Знову прийшов?
ХАНА (нещасним голосом): Чотири рази приходив!
ТЕРЕЗА: Ні, ні, ні... дівчинка мусила розказати! Було легковажно, дуже легковажно з її боку не розповісти. Хай би розповіла батькові... ні, матері краще розуміють такі речі: матір би її зрозуміла і захистила.
ХАНА (безнадійно): Так, так, мати би зрозуміла.
ТЕРЕЗА: І... і як вона його нарешті позбулася?
ХАНА: А це... це... вона його не позбулася! Вона поїхала в чужий край, вблагала батька... але ж колись вона муситиме повернутися... вона приїде назад і знову стане перед ним...
ТЕРЕЗА: Боже, о Боже, о Боже. (Збагнула, що заговорилися, встає.) Хано, я справді повинна іти!
ХАНА (рвучко хапає сукню): Я от-от буду готова.
ТЕРЕЗА (зупиняє її): Ви ж не можете отак взяти і накинути на себе казна-що! Не будьте дитиною, ви мусите гарно вбратися, ви не можете й уявити, як пан вами тішиться. Запрошує людей, бо не знає, кому вас на радощах показати, а якби хтось попросив вашої руки, не знаю, що би він зробив.