ХАНА: Ти справді прийдеш, щойно я подзвоню?
ТЕРЕЗА: Ох, ви, нестямна дитино! Справді, справді негайно примчу. Та ви ж удома... (Трясе нею, ніби хоче привести до тями.) ...Ви ж удома, Хано! Що з вами може трапитися!
ХАНА: Я таки дивна.
Тереза привітно їй киває і йде.
Хана стоїть і розгублено дивиться перед себе, потім рішуче встає і рухається по кімнаті. Збирає частини одягу, повільно і знехотя, мовби хоче саму себе обманути, що нічого не боїться, незабаром її рухи стають більш рвучкими, предмети випадають їй з рук; дівчина знову втуплює погляд у двері. Здирає з себе верхнє плаття, накидає пеньюар і тремтячою рукою малюється перед дзеркалом. Раптом вона більше не витримує, не може більше, сили її покидають, вона очей не спускає з дверей, задкує до стіни і схиляється на неї, мов прибита. Чекає з розплющеними очима. Нема жодного знаку, не чутно жодного звуку, але вона точно знає, що хтось прийде, з’явиться будь-якої миті. Нестерпні хвилини очікування.
З’являється крамар Преліх. Не стукаючи, заходить повільним кроком у кімнату і знічено усміхається. Він старшого віку, неохайно одягнутий. Хана нерухомо висить, мов розіп’ята, на стіні, може, не така напружена, бо він уже тут, наступив кінець незносному очікуванню. Преліх зупиняється у дверях, усміхається, робить крок. Знову ніяковіє та усміхається.
ПРЕЛІХ (йому стає млосно від мовчання): Кланяюся, кланяюся, панночко!
Тиша.
ПРЕЛІХ: Отже ж... ну ми ж з вами друзі... ми ж... (Чекає її слів.) Вибачте, але я не можу по-іншому, ви мене уникаєте. Ви вже два дні вдома, а ми навіть не обмінялися кількома словами. (Знову чекає, а тоді безпардонно тягне до себе стілець і сідає. Недбало махає рукою.) Що ж поробиш! Першого чоловіка не забути довіку!
ХАНА (хоче знайти відмовку, але її обличчя синіє, вона безпорадно водить руками в повітрі; язик її не слухається, вона спроможна видати лише нерозбірливі звуки): Ні...ні... (Несамовитий крик.) Це неправда! Це не сміє бути правдою!
ПРЕЛІХ (стенає плечима): Так кажуть.
ХАНА здригається, ніби він завдає їй болю.
ПРЕЛІХ (бачить, що його з’ява всупереч очікуванням справила враження, суворішає і наказує): Підійдіть ближче!
Хана ніби в гіпнозі відриває ногу від підлоги, наближається до нього, тримаючи руки перед собою в безнадійному намаганні захиститися.
ПРЕЛІХ: І привітайтеся зі мною! Добрий вечір!
ХАНА (відкриває рот, спочатку беззвучно, а тоді із зусиллям промовляє): Добрий вечір!
ПРЕЛІХ: Ви мене ще любите?
Хана замість відповіді падає на коліна і притискає лице до його ніг.
ПРЕЛІХ (шаленіє, його голос хрипне): У вас і далі такі солодкі руки... у вас колись були такі солоденькі рученята!
Хана здіймає тремтячі руки, складає їх ківшиком і підносить йому до губ, Преліх пожадливо заривається в неї; жадібними слизькими пальцями доп’явся її тіла, цілує її, а вона висить на його руках, як нежива. Він все швидше її торкається, хрипить, піднімає її, щоб нести до ліжка...
Раптом в Хани береться несподівана сила, вона виривається з його обіймів і кидається до дзвінка. Преліх її перехоплює, стискає за руку.
ХАНА: Ні, ні, ні, ніколи... ніколи більше... бійтеся... бійтеся... я кричатиму...дзвонитиму... Терезо...!
ПРЕЛІХ: Першого чоловіка не забути довіку!
ХАНА: Це неправда, неправда... таточко... я зранку йому все розповім... сьогодні, хай ще сьогодні побуде щасливий... він так радів... але нехай сьогодні не знає!
ПРЕЛІХ (знову пожадливо її хапає, щоб віднести до ліжка): То ще сьогодні побудь востаннє моєю! А завтра хай весь світ котиться під три чорти!
Кидає її на ліжко, а вона опирається і тягнеться до дзвінка, дотягується і дзвонить. Преліх лише тепер зауважує, що він їй не перешкодив і нагоду вже втрачено. Відпускає її.
ПРЕЛІХ: Тоді пізніше... ще сьогодні і востаннє. (Тихо, але рішуче і пронизливо дивиться на неї.) Коли я внизу вийду з танцювальної зали, вам раптом стане млосно... і ви негайно підете за мною... в оцю відчинену кімнату... я вас чекатиму! Зробіть так, щоб нам ніхто не завадив!
Щойно він вимовив останні слова, у дверях показується Тереза. Вона сердиться через присутність Преліха.
ПРЕЛІХ (умить він знову слуга, кланяється Хані з лицемірною послужливістю, на губах вічна усмішка продавця): Кланяюся, кланяюся, панночко! (До Терези.) Там у місті... до моїх вух дійшло, що для панночки готується якась несподіванка, серенада для нашої дівчини, що повернулася. Я прийшов сказати, щоб милостива панночка була готова.