Я не мав серця признатися, що не бачив тієї газети, й додав:
— А тепер ви ще й вирушили в подорож.
— Авжеж, і нічим не турбуюся, мені просто ні до чого торкатися вдома не дають! — вигукнула вона і, на підтвердження свого гіркого тріумфу, відкинулась назад і склала руки на запалих грудях. — Лікар сказав щоб вони мене добре гляділи, а то я скоро можу їх покинути. Мені навіть перечити не можна, все треба робити так, як я хочу. І їжу можна давати тільки найлегшу! — Вона всміхалася мені, сама захоплена тим, що їй нарешті так пощастило. Життя промчало повз неї, не зачепивши її по-дитячому чистої душі, але вже обвело передсмертною тінню її гарячково-блискучі очі.
Я насилу вивів її на порон, вона не відпускала моєї руки, боячись ступити на східці.
— Вони ворушаться, як живі, — жалісливо проказувала вона й здригалася на кожний стук машин унизу під помостом.
Аж як ми знову сіли в потяг, вона відчула себе в безпеці, рівномірний гуркіт коліс підбадьорював її. Мрію про цю подорож вона плекала ціле своє важке життя. То було чудове марево її молодості, що здавалося їй таким дивовижним, як політ на казковому килимі.
— Я лечу, я лечу! — весь час вигукувала вона ті самі слова.
Нарешті Ан-Марі полетіла — тільки сама — в невідомий світ, геть від усіх турбот, що гнітили її роками. За вікнами вагона пропливли в темряві лани острова Фюн, — саму ту назву Ан-Марі вимовляла врочисто. Тепер між нею та її домівкою пролягла вода, отже, вона справді опинилася на чужині! Острів Фюн! Це тут така щедротна земля і в жінок такі делікатні руки; тут застромиш палицю в грунт, і вже росте дерево. Тут збирають по два ліспунди{Ліспунд — данська міра ваги, близько восьми кілограмів.} смородини з одного куща й кажуть, що жінки не мають іншого діла, як тільки голубити своїх коханців.
Але душа Ан-Марі мчала далі, випереджаючи потяг, поминувши квітучий Фюн. Хвилину тому вона мовчки, байдуже вислухала, що я збираюся їхати на південь, а тепер зненацька сміливо рвонулася вперед. Мені трохи прикро було, що вона так легковажно пустилася в дорогу сама, — думки її блукали далеко від дому та родини; але, видно, вона геть усе вже поладнала з ними за свою довгу хворобу, попрощалася, всім поорудувала, коли жадний, анінайменший обов’язок не тягне її назад.
Душа її з дивним запалом рвалася тільки вперед, до ясніших, осяйних просторів. Я бачив це з її очей, що дедалі дужче запалювались. її збудження починало мене тривожити, я невиразно відчував, що кожної хвилини може статися катастрофа. Ми в купе були самі, але на першій же зупинці я намірявся покликати кондуктора на випадок, якби що сталося. Одначе за хвилю цей намір видався мені безглуздим, адже не було наче підстав хвилювалися, крім того, що вона хвора на рак і їде на операцію. Не видно було навіть, що вона стомлена, зате я…
Я був страшенно втомлений і відкинувся назад, заплющивши очі, щоб трохи спочити. Жінка відразу замовкла, а невдовзі я відчув, як її рука підсовувала мені під голову подушку.
— Вам хочеться спати, — сказала вона, коли я розплющив очі. — Бо чого б то молодому марнувати собі ніч через стару бабу…
Я глянув на її зажурене обличчя й збагнув, що вона мене вибрала собі в супутники на свою мандрівку, а я мало не залишив її. О, вона кохала мене! І дивно — це не відштовхнуло мене від неї. Через усі свої тяжкі роки вона зуміла пронести свою дівочу мрію, сліпу віру в казкові чари подорожі, що світилася в її погляді й робила її вічно вродливою.
— А чи не поїхати нам разом на південь? — пожартував я, погладивши хвору по голові, що на ній смерть уже поставила свій знак.
І, боячись, щоб подорож сердешної жінки справді не виявилася вбогою, я став розповідати про сонячні краї, де немає турбот, змальовуючи їх ще прекраснішими — такими, як вони уявляються лише в мріях.
Ан-Марі усміхалася і, як я замовк, стала завдавати дитячі запитання, що з них видно було, як своєрідно переломлюється в її свідомості чуже й незвичне.
— Яка ж вона красна, тая далека сторононька! — сказала нарешті хвора, вдаючись до народних інтонацій. — Якби я була молодша, то поїхала б з вами. І напевне зуміла б звеселити вас. Але не шкодуйте: молодому й гарному скрізь добре — на світі багато ніжних рук, що захочуть пестити ваші шовкові кучері.