Мені приємно підтвердити твою, любий мій читачу, здогадку: ці молодики, безумовно ж, Панько Федорович Галасун і Семен Михайлович Купчик. Точніше, просто Панько і Семен, бо навіть якось незручно величати таких хлопців по імені та по батькові.
Коли, за підрахунками Семена, до берега лишилося кільканадцять миль, мотор заглушили. З правого борту до човна підплив наш старий знайомий — Кацо. Він уткнувся плавцями в слизьку в’язку очерету. В його очах світився смуток.
— Прощавайте — друзі — щасти — вам! — здавалося, тонкий писклявий голос от-от зірветься на ридання.
Семен перехилився через борт, міцно обняв Кацо і тричі по-братньому поцілував його. Панько зробив те ж саме і міцно, по-чоловічому потис правий плавець Кацо, в того аж хруснули кісточки-рудименти. Панько ледве стримувався, непрошена сльоза скотилася по обвітреній молодій щоці, упала в Чорне, й без того солоне, море. Тернув кулаком очі:
— Ну й вітрюган, матері його чорт! Прощавай, Кацо, прощавай, друзяко! Якби не ти, ех, якби не ти, не бачити б нам рідних берегів. Ти вже даруй, що приставав тоді до тебе влітку з анкетою. Прощавай!
Кацо пустив в’язку, описав круг човна коло пошани, високо вистрибнув угору з води і ліг на південний курс.
Аргонавти завели свій вірний, найнадійніший в світі Л-6 і спрямували ніс човна на Одесу.
Коли за півгодини збоку показався невеличкий сторожовий катер, аргонавти разом крикнули “ура!” і пішли на зближення. Тепер їм не було чого критися.
Їх зустріли привітно, почастували міцним гарячим чаєм, а човна взяли на буксир. Згодом молоденький старший лейтенант, командир сторожовика, попросив показати документи. Гостинність гостинністю, а служба службою, порядок є порядок. Семен видобув з-за пазухи поліхлорвінілову торбинку, вийняв просолені, мов тараня, паспорти. Старший лейтенант взяв їх, для годиться погортав і вже хотів було повернути власникам, яких прийняв за рибалок, та раптом його увагу привернуло фото Купчикового паспорта. На фото — зморщене пом’яте обличчя, а перед ним сидів молоденький чорнявий жевжик. Він глянув на паспорт Галасуна, ще більше здивувався. На фото — лиса фізія з мішками під очима, а перед ним — русявий червонощокий парубок…
За п’ять хвилин матрос поклав до ніг старшого лейтенанта важкелезний клунок. Командир розв’язав мішок і йокнув.
— Це сувеніри, товаришу начальник, сувеніри! — пояснив Семен. — Сувеніри з острова Ельдорадо.
— Це речові докази! Прошу про нас негайно доповісти старшому! Негайно! — додав Панько.
— Авжеж, речові докази. Не сліпий. І доповімо, і доставимо куди слід, громадяни валютники! — відповів старший лейтенант і не схотів більше слухати аргонавтів: — От найстаршому і розкажете свою легенду, казочку про білого бичка. На базу! Повний вперед!
Мотор сторожовика заревів. Човен ззаду підскакував на хвилях, як в лихоманці. Трос туго натягнувся. Це сталося 13 січня 1967 року.
— Дозвольте? — в дверях редакційного кабінету стояв блідий хлопчина в синьому плащі.
— Заходьте. Сідайте, — кинув я механічно і знов уткнувся у верстку чергового номера журналу. — Вірші?
— Ні. Мемуари. Спогади.
— Дозвольте… А про що ж вам згадувати? Ви набагато молодший за мене.
— Я набагато старший від вас, товаришу. Я розміняв, до вашого відома, сьомий десяток. Взагалі, я не дуже й наполягаю, та гадаю, ви зацікавитесь. — Він розстебнув плащ і вийняв з-за пазухи кілька пом’ятих аркушів.
Під плащем на ньому був байковий лікарняний халат сіро-буро-малинового кольору. Ноги мені потерпли.
— Одну хвилиночку. З якої ви лікарні? — запитав я і мимоволі потягнувся до телефону.
— Одну хвилиночку! — перепинив мене відвідувач.
І я почав слухати. За півгодини в кабінет збіглася мало не вся редакція.
Увечері я доповів про загадкового відвідувача редактору. Він терпляче вислухав мене і запитав:
- І що ж ви збираєтесь робити?
— По-перше, хочу відвідати Кирилівку, тобто психіатричну лікарню імені Павлова. По-друге…
— Досить першого, — зупинив мене редактор. — Вам таки пора відвідати цей заклад. Даю відпустку на місяць. Бажаю успіху… тобто гарного відпочинку.