Настрій з кожною хвилиною поліпшувався — чим більше перехиляв келихів… Тепер сам вибирав їх. Напої вражали різноманітністю, вишуканістю, а головне — якістю. Вражали дуже переконливо, бо вже за якихось півгодини у голові загули джмелі. Але ж ніхто не відстає від мене. Навіть випереджають. Дивно тільки, що й досі ще не затягнули “Ой хмелю, мій хмелю… ” чи “Розпрягайте, хлопці, коні”. Жлуктять, і їдять, і дудлять. Сам люблю попоїсти, але таких мастаків зустрів уперше. І не видно, щоб кого уже розібрало. Це підбадьорювало, закликало не відставати. Але переляк і втома таки далися взнаки. І незабаром поміст піді мною поволеньки захитався, зал пішов обертом… “Слабак! Нероба нещасний!” — тільки й зафіксувала моя затуманена свідомість чиюсь характеристику. Поринув у морок.
Пробудження після перепою неприємне на будь-якій планеті. Таке у мене було переконання. Помилкове, виявляється. Розплющивши очі, відчув приємну легкість у всьому тілі. Голова ясна, ніби вчора і в рот нічого не брав.
Простора кімната. Лежу на м’якій низенькій тахті. Стеля випромінює заспокійливе голубе світло. Потужні вентиляційні установки безперервно нагнітають збагачене киснем і якимись специфічними пахощами повітря. Воно лоскотало ніздрі, приємно холодило груди. Зашторені вікна ледь рожевіли. Бралося на світання.
Двері безшумно відчинилися, і два роботи ввійшли з черговим пацієнтом. Поставили носилки біля тахти, обережно вклали підопічного. Намагались вкрити пухнастим простирадлом, аби не застудився, але кібертонець пручався, дриґав ногами і варнякав таке, що в подібних випадках варнякають усі. Роботи докладали зусиль, аби прикрити тіло, поки одному з них пацієнт не загилив ногою прямо в голову — аж Іскри проскочили у того між антенами. Роботи, думав, зараз дадуть тобі гарненького прочухана! До нових віників пам’ятатимеш. Та ба — вони знову й знову дбайливо складали докупи руки й ноги нахаби. Нарешті знайшли вихід із становища — спеленали п’янюгу у його ж бороду.
Я сів на тахті, мізкуючи, як звідси вибратися. Хоч і гарно тут, але все ж краще не потрапляти. Та куди подівся одяг? І ключик, чарівний контрольний ключик… Скільки не нишпорив під матрацом, під подушкою — марно. Тим часом добра половина місць була зайнята, а двері раз у раз відчинялися. У кімнаті гамір дедалі наростав. Очевидно, недавно скінчилась їхня робота, і на світанку тут години пік. Треба швидше змотувати вудочки. Закутався у простирадло, вийшов.
У передпокої натрапив на робота, який, певно, виконував обов’язки чергового адміністратора. Він підвівся з стільця і чемно вклонився.
— Що вас турбує? Чи не бажаєте, мій володарю, похмелитися?
Мене турбувало інше — куди зник одяг?
— Вас привезли сюди в нормальному вигляді, без одягу, мій володарю.
Ага, виходить, ще в дорозі обчистили.
— Скільки з мене? — запитав за звичкою, але тут же схаменувся.
Питання прозвучало явно недоречно, бо й робот здивовано глипнув на мене і ще раз перепитав:
— Може, вам, мій володарю, таки слід перехилити чарчину?
Подякував за увагу і рушив до виходу, але адміністратор зупинив:
— Мій володарю, ви забули взяти телевізор. А транзистор, певно, загубили.
Він узяв з купи телевізорів перший-ліпший і почепив мені на шию. Потім витяг з шухляди в столі транзистор-сережку, але ні в правому, ні в лівому вусі ніяк не міг відшукати дірку. А згоріли б ви зі своїми транзисторами! Плутаючись в простирадлі, я вибіг на вулицю. Біля під’їзду витверезника юрмилися вільні атомокари, і ледве ступив на східці, як один з них під’їхав. Уже не здивувався, коли робот одчинив дверцята.
— Куди накажете, мій володарю?
Справді, куди? Взагалі, треба систематизувати перші враження. Аби виграти час, попросив просто покатати.
Атомокар поплив вулицею до центру. Назустріч неслися лімузини з бухариками. Зручніше вмостився на сидінні, замислився. Робот-водій аніскілечки не заважав, та хотілося побути наодинці, зібратися з думками, скласти якийсь план дій чи принаймні поведінки.
— У місті є готелі?
— Не розумію, мій володарю!
— Де я можу зупинитися на перепочинок?
— Де завгодно, мій володарю.
- І ось в цьому будинку? — Десятиповерхова крупнопанельна коробка височіла на розі двох вулиць.
— Будь ласка, мій володарю, — обізвався водій і загальмував біля під’їзду. Я вийшов. — Вас чекати, мій володарю?
Нерішуче стояв, поки не почув крик. Неподалік, біля механізму, що скидався на колишні наші автомати
“Газвода”, репетував дідусь. Він гамселив обіруч автомат і вигукував: