Ваш Джампаоло».
Генерал читав листа, і голос його поступово ставав жалісливим. Не будемо приховувати – старий солдат розчулився.
Всі іграшки затамували подих. Лише одна Лялька так тяжко зітхнула, що всі аж обернулися і подивилися на неї. Сердешна Лялька зніяковіла.
– Тисяча залитих сиропом китів! – пробубнів знову Капітан Півбороди. – Мені здається, наша стара господиня вчинила несправедливо. Через неї цей хлопчик може стати поганим.
– Я не розумію, що означає «стати поганим»? – запитала Лялька Роза. Проте їй ніхто не відповів, а інші Ляльки смикнули її ззаду за спідничку, щоб мовчала.
– Треба щось придумати, – сказав Начальник Вокзалу.
– Може, серед нас знайдеться доброволець? – натякнув Полковник олов'яних солдатів.
Курдуплик, який ще зразу вискочив на ліжко до хлопця і ліг калачиком біля самої подушки, почервонів як рак. Всі зразу догадалися, що він має сказати щось важливе.
– Я хотів би залишитися біля хлопчини, – промовив Курдуплик. – Думаю, що коло нього буду щасливий. Він поводитиметься зі мною добре, і нам веселіше буде вдвох, коли батьки покинуть його дома самого, як цієї ночі.
– Можна було б залишити й тебе, – заперечив Капітан Півбороди, – але хто нас поведе до Франческо? Якщо не помиляюся, ми саме задля нього і втекли з вітрини.
– У мене хоч і добрий носяка, – пожартував Машиніст, – але нюхом водити поїзд я нездатний. Коли переді мною нема рейок – я сліпий, як кріт. Отож без провідника я не поведу поїзда.
– Ні, Курдуплика ніяк не можна залишити! – заявив Генерал.
В цю мить почулось якесь несміливе покашлювання. Так завжди робить той, хто хоче щось сказати, але ніяк не наважується.
– Ну, кажи швидше! – пролунав голос Сидячого Пілота, що згори завжди швидше за інших помічав усе, що робиться на землі.
– От що, – промовив Жовтий Ведмедик, кахикаючи, щоб приховати своє збентеження, – правду кажучи, я не люблю довгих подорожей. Я вже стомився, блукаючи по світах, і бажав би зробити зупинку. Як ви гадаєте, чи не можна було б мені залишитися тут?
Бідний Жовтий Ведмедик! Тільки заради того, щоб залишитися з хлопцем і не виказати своєї доброти, він вирішив навіть назвати себе ледачим. Хтозна-чому, але всі, хто має чуйне серце, завжди намагаються приховати це від інших. Погляди всіх звернулися до Жовтого Ведмедика. Всім стало жаль його.
– Не дивіться на мене так, – промовив Жовтий Ведмедик, – а то я зовсім зашаріюся і ще стану червоним. Мені здається, на цьому ліжечку можна буде ще гарно виспатися, доки розвидниться. А ви таким холодом знову підете шукати Франческо?..
– Гаразд, – заявив Капітан Півбороди. – Залишайся тут. Діти й ведмедики завжди порозуміються, бо принаймні одне у них спільне: і ті й інші дуже охочі бавитися...
Всі погодилися з Капітаном. Настав час прощатися. Кожному хотілося потиснути лапку Жовтому Ведмедикові, побажати йому багато щастя. Та в цю мить пролунав довгий і пронизливий гудок. Це Машиніст Голубої Стріли попереджав про від'їзд. Начальник Вокзалу свиснув своїм свисточком, і Начальник Поїзда став підганяти пасажирів:
– Хутчій, синьйори, сідайте! Від'їжджаємо! По вагонах! – кричав він.
Ляльки, переполошившись, що не сядуть у поїзд, з'юрмилися біля дверей. Поїзд повільно рушив. Обабіч його їхала надійна кінна охорона – ковбої та індіанці. Вгорі на вагонах несли вахту стрільці. Вітрильник із Капітаном Півбороди їхав на останній платформі.
Двері з підвальної кімнати вели прямісінько у глухий і тісний провулок. Туди й рушив поїзд із нашими мандрівниками. Лежачи на подушці поруч білявенької голівки Джампаоло, Жовтий Ведмедик сумним поглядом провів своїх товаришів. Йому стало жаль їх, і Ведмедик так зітхнув, що волосся на голові у хлопчини заколихалося, мов од подиху вітру.
– Тихше, тихше, друже мій! – промовив сам до себе Жовтий Ведмедик. – Так і розбудити можна хлопця.
Хлопчик не прокинувся, лише по його губах пробігла ледь помітна усмішка.
«Присягаюся, – подумав собі Жовтий Ведмедик, – хлопчику зараз сниться сон. Йому сниться, ніби біля нього промайнула Фея, поклала подарунок на стілець і своєю широкою спідницею зняла вітер, який скуйовдив йому чуб. Слово честі, йому снилось саме це! От тільки який же подарунок приснився Джампаоло? Ото б дізнатися!..»
Жовтий Ведмедик нахилився до хлопчика і зазирнув йому в очі, але вони були заплющені, тому відгадати, що ж дитина бачила уві сні, було зовсім неможливо. Тоді Жовтий Ведмедик удався до хитрощів, до яких ви ніколи в житті не додумалися б: він нахилився над самим вушком хлопчини і тихесенько, але виразно, прошепотів йому слово за словом: