– Знайди-но ключа від комори і візьми свічку, – звеліла Фея, – треба занести сюди нові іграшки.
– Невже ви, синьйоро баронесо, будете працювати і на ваше свято?
– А хіба на свято не треба їсти? – озвалася Фея.
– Та сьогодні ж ніхто не прийде купувати подарунків. Адже новорічна ніч, Ніч Феї, вже минула...
– Либонь, так, але до наступної новорічної ночі залишилося всього триста шістдесят п'ять днів...
Мабуть, доречно буде вам сказати (бо ви навряд чи знаєте це), що Феїна крамниця іграшок була відчинена цілий рік. У вітринах ніколи не гасло яскраве світло, тому дітлахи мали досить часу, щоб придивитися і вибрати ту чи іншу іграшку, а батьки за цілий рік, в свою чергу, могли також якось на ту іграшку стягтися. І ще ж (на Феїне щастя) щодня в когось бувають іменини. А яка дитина в свій день народження не чекає подарунка? Тепер ви знаєте, що робить стара Фея від 1 січня аж до 31 грудня кожного року? Сидить у своїй крамниці, причаївшись за вітриною, та вичікує покупців, а надто – цікавих дітей. З їхнього виразу обличчя вона зразу догадується, сподобалася їм іграшка чи ні. І коли якась цяцька дітям не сподобається, Фея негайно поставить на її місце іншу.
Принаймні так було, мої любі, як я ще був малим. А тепер хтозна, чи є ще у Феї та крамничка, де у вітринах повнісінько заводних поїздів, ляльок, собачок, рушниць, червоношкірих індіанців, пістолів? Я ще добре пам'ятаю ту крамничку Феї. Скільки я вистоював там, притиснувшись носом до шибки вітрини й перераховуючи іграшки! Та щоб перерахувати їх усі, треба було мати багато часу, а в мене його було обмаль, бо мама наказувала не баритися з молоком. Так я жодного разу й не перерахував їх...
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Вітрина заселюється
Комора була зразу ж під крамницею – в підвалі, і Феї з служницею довелося разів двадцять крутнутися по сходах сюди й туди, щоб наповнити новими іграшками вітрину та полиці.
Тереза втомилася вже на третьому рейсі.
– Синьйоро баронесо, – заблагала вона, ставши посеред сходів і визираючи з-під в'язки ляльок, яку несла на собі, обережно підтримуючи руками, – синьйоро... у мене серце так калатає...
– Це ж добре, моя голубко, дуже добре, – відповіла на те Фея. – Якби воно перестало калатати, ти б померла.
– У мене ноги болять, синьйоро баронесо...
– Залиш їх на кухні, хай спочинуть, – щоб носити, потрібні тільки руки...
– Синьйоро баронесо, мені вже дихати не дає...
– Хто, я не даю?
Фея і справді ніколи не втомлювалась. Дарма, що старенька, вона не ходила, а стрибала по східцях, немов у неї в підборах були пружини. І, літаючи, як вихор, ще й вела різні підрахунки.
– Ці червоношкірі індіанці дають мені прибутку щонайменше по двісті лір кожен. А може, навіть по триста. Зараз індіанці в моді, як ніколи. А ось цей електричний поїзд – хіба ж не дивина! Як ти гадаєш, Терезо? Я назву його Голубою Стрілою. Слово честі, кину торгувати, якщо діти не їстимуть очима цю іграшку з ранку до вечора...
Голуба Стріла й справді була поїздом небаченої краси. Цей поїзд складався з кількох предметів. Насамперед з локомотива, який мав стільки коліс, що й не порахувати. А ще ж вокзал, два шлагбауми, будки стрілочників... Були також і Начальник Вокзалу, Машиніст та Начальник Поїзда в окулярах – все як і має бути на справжній залізниці. Але, пролежавши багато місяців у темній комірчині, електричний поїзд увесь припав порохом. Та коли Фея гарненько витерла його з усіх боків ганчіркою, блакитна фарба заясніла на ньому, як вода в альпійському озері. Не тільки поїзд, але й Начальник Вокзалу, Начальник Поїзда та Машиніст були блакитні.
Фея змела порох з очей Машиніста, і він зразу ж заговорив.
– Нарешті я бачу! – роззирнувшись, вигукнув Машиніст. – У мене таке враження, ніби я не один місяць пролежав під землею. То коли ми від'їжджаємо? Я готовий...
– Стривай, стривай! – втрутився Начальник Поїзда, протираючи свої окуляри хустинкою. – Без мого наказу ніхто нікуди не поїде...
– Ви перш полічіть нашивки на своєму береті, – втрутився ще чийсь голос, – тоді знатимете, хто тут дає накази.
Начальник Поїзда порахував нашивки спочатку на своєму береті (їх було чотири), а потім на береті начальника. Вокзалу (у того було на одну більше). Тоді Начальник Поїзда зітхнув, заховав свої окуляри і принишк. А Начальник Вокзалу почав діловито походжати біля поїзда, даючи шляховим жезлом знак «готуйся вирушати». Поруч, на привокзальній площі, стояв вишикуваний полк олов'яних солдатів на чолі з Полковником та полковий духовий оркестр. Праворуч від них була розташована артилерійська батарея на чолі з Генералом, який аж трусився, так йому кортіло пальнути з усіх гармат.