Та ось хлопчина витер рукавом піджака сльози, підійшов до дверей крамниці і обережно прочинив їх.
Жалібно теленькнув дзвінок. Він ніби скаржився і кликав на допомогу.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Капітан Півбороди хвилюється
– Синьйоро баронесо, хтось зайшов у крамницю! – гукнула Тереза.
Фея, що саме розчісувалася у своїй спальні, затиснувши в зубах шпильки, не пішла, а полетіла по сходах, на ходу закручуючи коси.
– Кого там принесло і чому він не зачиняє дверей? – бубоніла вона, поспішаючи. – Я зразу ж відчула протяг, хоч дзвінка ніби й не було.
Щоб мати поважніший вигляд, Фея одягла на ніс окуляри і повагом, дрібними кроками, як і годиться справжнім паніям (бо вона ж була трохи не баронеса), переступила поріг крамниці. Але, побачивши обшарпаного хлопчину, що зніяковіло м'яв у руках свій голубенький кашкет, стара одразу облишила зайві церемонії.
– Ну? Чого тобі тут треба? – запитала вона суворо, ніби даючи зрозуміти хлопцю: хутчій говори, я не маю часу вислухувати твої теревені.
– Та я, синьйоро... – почав хлопчина.
Іграшки у вітрині аж вуха понаставляли, проте так нічого й не почули.
– Що він сказав? – прошепотів Начальник Поїзда.
– Тсс! – засичав Начальник Вокзалу. – Не галасуйте!
– Слухай, хлопче! – вигукнула Фея, втрачаючи терпець (а це траплялося з нею щоразу, коли їй доводилося розмовляти 3 людьми, які й гадки не мали про її шляхетний титул), – слухай, любий, час дорогий, кажи хутчіш або дай мені спокій і напиши краще в листі, чого ти бажаєш.
– Я ж вам уже написав, синьйоро, – випалив хлопчина одним духом, боячись збитися на слові.
– Он воно як! А коли?
– Майже місяць тому...
– Зараз подивимося. А як тебе звати?
– Монті Франческо ді Джузеппе.
– Де ти живеш?
– У Квартіччіоло.
– Гм... Монті, Монті... Ага, ось Монті Франческо. Таки так, двадцять три дні тому ти прохав у мене електропоїзда. Але чому ж тільки одного поїзда? Ти ж міг би попрохати й літака чи дирижабля або краще вже цілий повітряний флот!..– глузливо запитала Фея.
– Але ж мені найбільше подобається ваш поїзд, синьйоро!
– Гм, поїзда йому захотілося. Скажи, а чи не приходила часом сюди твоя мати два чи три дні після того, як ти надіслав мені цього листа? Ну, що тепер відповіси?
– Так, приходила. То я сказав мамі завітати до вас. Я дуже її прохав, щоб вона зайшла сюди. «Піди до Феї, – сказав я тоді мамі, – я їй про все написав. Фея ж така добра, вона не відмовить нам».
– Зрозумій мене, хлопче: я ні добра, ні погана. Я роблю те, що можу. Але працювати задарма я не можу. У твоєї матері не було грошей на цей подарунок. Вона, правда, хотіла лишити мені за електропоїзд свого старого годинника. Я ж бачити не можу годинників, бо вони надто вже прискорюють рух часу. Я ще нагадала твоїй матері торішній борг – за коника, а також позаторішній – за дзиґу. Ти що, не знав про це? Га?
Дитина цього таки й справді не знала. Хіба ж матері розповідають коли дітям про свої клопоти?
– Так от чому ти не одержав ніякого подарунка на Новий рік. Тепер зрозумів? Як ти гадаєш, правильно я зробила чи ні?
– Так, синьйоро, ви слушно кажете, – промимрив Франческо. – А я думав, може, ви часом забули, де я живу.
– Ні, я дуже добре пам'ятаю твою адресу. Ось вона записана, окремо, бачиш? На цьому тижні я пришлю мою секретарку по гроші, які ви винні за подарунки минулих років.
У старої служниці, що саме підслуховувала під дверима, аж дух перехопило від радості, коли вона почула, що хазяйка при людях назвала її «секретаркою». Служниці довелося випити води, щоб заспокоїтися.
– Щиро дякую вам за таку шану, синьйоро баронесо, – сказала вона своїй господині, коли хлопець пішов.
– Та годі вже, годі! – обірвала її грубо Фея. – На ось краще повісь на двері оголошення: «Крамниця зачинена до завтра», щоб не надокучали непрохані гості.
– Накажете опустити й штору?
– Опусти, так, мабуть, буде краще. Сьогодні навряд чи ми що вторгуємо.
Служниця побігла відв'язувати штору, а Франческо все ще стояв надворі і, вп'явшись очима у вітрину, чекав, сам не знаючи чого. Фуркнула, розкручуючись, залізна штора і ледве не вдарила хлопця по голові.
Франческо схилився на запилену залізну штору, припав обличчям до неї і гірко заридав.
Це страшенно вразило всіх мешканців вітрини, і одна по одній, самі того не помічаючи, Ляльки так розревлися, що Капітану Півбороди терпець урвався.
– Чого скиглите? Вже рюмсати навчилися?..– сказав гнівно Капітан і сплюнув на палубу свого Вітрильника... – От мавпи!..– востаннє промимрив він і замовк.