– Синьйори, а ви послухайте, що балакатиме Курдуплик. Собака завжди говорить мало, а думає багато. Хто довго думає, той скаже мудру думку...
Від цієї похвали Курдуплик почервонів від кінчика носа до кінчика хвоста, відкашлявся і виклав, нарешті, свою думку.
– Отой хлопчина... Цей Франческо, гадаєте, одержить від Феї подарунок на Новий рік?
– Навряд, – відповів Начальник Вокзалу. – Його мати щось давно не приходила, а листів од хлопця нема. Я дуже уважно стежив за поштою.
– Отож і я помітив, – вів далі Курдуплик. – Я переконаний, що Франческо нічого не отримає на Новий рік. Але я, коли на те пішло, не бажав би потрапити в руки якійсь іншій дитині.
– І я також, – пробурчав Жовтий Ведмедик, чухаючи собі за вухом.
– І ми теж, – як завжди, хором відповіли всі три Ляльки-Артистки.
– А що, як ми самі, – вів далі собачка, – зробимо йому новорічний подарунок, га?..
– Зробимо йому подарунок? Та як же це? – зареготали Ляльки.
– Та цитьте ви там! – гримнув на Артисток Капітан Півбороди. – Жінкам тут заборонено базікати!
– Негайно візьміть назад вашу образу! – вигукнув Полковник стрільців, витягаючи шпагу. – Бо зараз же проштрикну вам горлянку...
– До зброї! – гукнув Генерал своїм артилеристам.
– Вибачте! – пролунав голос Сидячого Пілота. – Не здіймайте такого галасу, а то вгорі нічого не чути. Нехай говорить собака.
– Отож, – почав знову Курдуплик, коли вщух гамір і запала тиша, – ми знаємо, як його звуть, відома і його адреса. Чому б нам не знятися всім звідси і не піти до нього?..
– До кого? – перепитала одна з Ляльок.
– До Франческо, до кого ж.
Вмить запанувала мовчанка. Та тільки на мить, бо невдовзі вибухнула шалена суперечка: кожен кричав своє і не слухав того, що казали інші.
– Та це ж справжній бунт! – вигукнув Генерал. – Я нізащо не дозволю бунтувати! Моїм наказам треба коритися!..
– А то що?
– Нічого. Треба бути дисциплінованими...
– І йти туди, куди нас відвезе на мітлі Фея? Тоді Франческо не побачить подарунка і цього року: адже його прізвище стоїть у книзі нещасливих боржників!..
– Тисяча китів!..
– Усе це добре, – втрутився в розмову Начальник Вокзалу. – Адресу Франческо ми знаємо, а от хто покаже, як і кудою добиратися до нього?
– Я про це вже раніше подумав, – боязко промовив Курдуплик. – Адже я можу знайти дорогу нюхом по сліду Франческо. Що ви на це скажете?
– А я вмію читати сліди на землі, – озвався вождь Срібна Пір’їна. – Я пропоную ось що зробити! Всім піти до Франческо. Хто йде з нами?
Це вже було не безвідповідальне базікання. Треба було вже остаточно вирішувати. Тому всі з надією глянули на найвищого чина – Генерала артилерії. А найвищий офіцер, крокуючи перед п'ятьма довіреними йому гарматами, що стояли в бойовій готовності, довгенько чухав собі потилицю, перш ніж «голосити своє рішення. Нарешті він сказав:
– Добре! Згода! Я захищатиму вас у поході всім своїм військом. Відверто кажучи, мені як Генералові теж зовсім не до вподоби, що мною командуватиме якась стара Фея.
– Слава! – гримнули артилеристи.
Духовий оркестр піхотного полку олов'яних солдатів заграв такий марш, що й мертвий не влежав би, а Машиніст Голубої Стріли ввімкнув сирену, і вона завивала, аж поки всім у вухах позакладало.
Виступати в похід було вирішено назавтра – в новорічну ніч. Рівно опівночі Фея, як звичайно, зайде в крамницю, щоб набрати повний кошик іграшок. Та схопить облизня: вітрина буде порожня.
– От уявляю, як вона скривиться, – лукаво усміхнувся Капітан Півбороди, походжаючи по палубі свого Вітрильника.
А наступного дня пізно ввечері...
ЧАСТИНА ДРУГА
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Увечері перед Новим роком
Кожен сушив собі голову над питанням: як вийти з крамниці? Прорізати дірку в залізній шторі, як пропонував Головний Інженер-Конструктор, було неможливо.
А на всіх дверях крамниці по три засуви, і на кожному висів ще й великий замок.
– Я й про це вже подумав, – промовив Курдуплик і знову, як завжди, зашарівся. Бачите, цей собачка був дуже сором'язливий. Всі захоплено глянули на маленького ганчір'яного цуцика, який цілий рік мовчки думав, але ні разу й слова не промовив.