Жовтий Ведмедик виходить на першій зупинці
Пригоди почалися зразу ж після того, як наші друзі опинилися по той бік стіни. Перший зняв тривогу Генерал. Він, як ви вже помітили, був запальний, завжди з усіма заводився та встрявав у всякі суперечки.
– Мої гармати, – голосно почав він, підкручуючи свої вуса, – мої гармати заіржавіли. Щоб їх прочистити, треба невеличкої війни. Хай поганенької, аби війни, щоб погуркати з гармат хоч хвилин п'ятнадцять...
Від цього бажання він не відступався, воно сиділо в його голові, мов цвях у тину. Тільки-но наш Генерал ступив по той бік стіни, як раптом вихопив шпагу, закрутив нею над головою і крикнув мов навіжений:
– До зброї! Тривога!
– В чім річ? Що сталося? – перепитували один одного солдати, що не помітили ніякої небезпеки.
– Онде ворог, хіба не бачите! Всі до зброї! Зарядіть гармати! Приготуватися до бою!..
Зчинилася небачена метушня. Артилеристи ставили в бойовий порядок гармати, солдати заряджали гвинтівки, офіцери громовими голосами вигукували команди і, наслідуючи Генерала, також підкручували собі вуса.
– Тисяча глухонімих китів! – гримнув Капітан Півбороди з палуби свого Вітрильника. – Накажіть негайно поставити кілька гармат на борт мого корабля, а то мене пустять на дно...
Машиніст Голубої Стріли скинув берет і почухав потилицю.
– Не тямлю, як це можна піти на дно. Я ж добре бачу, тут вода є тільки у мисочці, а під Вітрильником – кам'яна долівка.
Начальник Вокзалу суворо поглянув на Машиніста.
– Раз синьйор Генерал каже, що з'явився ворог, – значить, так воно і є. Тож замовкніть. Генерал краще знає, що треба робити...
– Я бачу, я також бачу! – крикнув згори Сидячий Пілот, кружляючи на своєму літаку поперед усіх.
– Що ти там побачив?
– Кажу ж – ворога. На власні очі бачу його!
Всі Ляльки з переляку поховалися у вагони Голубої Стріли. А Лялька Роза залементувала:
– Ой синьйори, зараз почнеться війна, а я ж тільки-но зробила собі нову зачіску на півроку. Що ж тепер буде з моїми кучерями?..
Генерал наказав горністу сурмити тривогу.
– Всім мовчати! – скомандував він. – А то не чути моїх наказів...
І тільки роззявив рота, щоб крикнути «Вогонь! », як раптом пролунав химерний Курдупликів голос:
– Зупиніться! Благаю, припиніть усе це!..
– Хто там ходить? У... чорт! Відколи це собаки стали командувати військом? Р-розстріляти його! ! – загорланив несамовито Генерал.
Та Курдуплик ніби й не чув цього.
– Прошу вас, дайте команду припинити ці витівки. Запевняю вас, що цей «ворог» нам зовсім не ворог, – наполягав собачка.
– Гм... Що ж це за дивина! – бовкнув злісно Генерал. – «Не ворог», це все ж таки – «ворог», а тому його треба безжально знищити!
– Та ви придивіться, будь ласка, краще, – благав Курдуплик. – Адже я бігав туди, щоб подивитися зблизька. Знаєте, хто там? Зовсім не ворог, а дитина, і вона спить...
– Дитина, кажеш? – не вгамовувався Генерал. – А що їй, дитині, робити на полі бою?
– Але ж, синьйоре Генерале, ми не на полі бою, в тому й річ. Адже ми в підвалі, хіба ви цього не бачите? – переконував Курдуплик. – Синьйори і синьйорини, прошу рухатися обережно. Ми перебуваємо зараз, як я вже вам говорив, у колишньому винному льоху, звідки легко вийти надвір. Одного тільки я не знав, – вів далі розумний ганчір'яний собачка, – я не знав, що в підвалі мешкають люди. Он там, у кутку, де блимає світло, стоїть розкладне ліжко, а в тому ліжку спить хлопчик. Може, вам закортіло збудити його гарматами?
Тут не втерпів і Срібна Пір'їна, що досі спокійно попахкував своєю довгою люлькою.
– Собака слушно каже. Я теж бачу дитину і не бачу ворога...
– Та що ви! Тут, безсумнівно, криється хитрість підступного ворога, – правив своє (тільки вже не так завзято) Генерал, переконавшись, що сподівання на війну марні. – Ворог, бачите, прикидається невинним дитятком...
Але Генерала вже ніхто не слухав. Навіть боязкі Ляльки і ті повилазили зі своїх схованок і, примруживши очі, розглядали темний підвал.
– Таки й справді – дитина, – промовила одна.
– Еге ж, білявенька, я теж бачу, – сказала друга.
– Це якась невихована дитина, – осудливо кинула третя. – Бачте, спить і пальця тримає в роті.
В підвалі, безперечно, мешкала бідна родина. Про це свідчили старі, обшарпані меблі. На долівці був простелений сінник для спання, біля холодної груби, в старому ліжку, спала дитина, а на долівці лежала погнута миска для вмивання. Батьки, напевне, були на роботі, а може, й жебракувати пішли, залишивши малюка самого в хаті. Дитина лягла спати і не погасила каганця, що блимав поруч на табуретці. Дуже ймовірно, що малюк боявся спати в темряві, а може, йому подобалися величезні тіні від миготливого каганця, що плигали на стінах і стелі. Дитина й заснула, напевне, спостерігаючи оті танці тіней.