— Не йди більше до Форда! — ще дужче зневіряла мене Моллі. — Знайди собі легку роботу десь у конторі… Перекладача, наприклад, це ж близьке тобі, адже ти любиш книжки…
Моллі радила від щирої душі, прагнула, щоб я був щасливий. Уперше людська істота зацікавилася мною, так би мовити, зсередини, з позиції мого «Я», ставши на моє місце, а не просто судячи мене з власних егоїстичних позицій, як решта люду.
Ох, якби я зустрів Моллі раніше, коли ще мав час вибирати той або той шлях. До того, як я розгубив своє завзяття з тією сучкою Мюзін та з засранкою Лолою! Тепер запізно переробляти молодість. Утрачаєш віру. Старієш дуже швидко, і вороття немає. Це видно з того, як мимоволі починаєш любити власні нещастя. Просто тут озивається природа, що набагато сильніша за тебе, та й годі. Вона випробувала тебе в одному жанрі, й тобі вже несила вийти за його межі. Мало-помалу починаєш поважно сприймати свою роль і долю, навіть не усвідомлюючи цього, а коли обернешся — мінятися запізно. Ти обернувсь на неспокій, і зрозуміло, що це назавжди.
Моллі дуже лагідно намагалась утримати мене біля себе, переконувала мене… «Фердінане, хіба ти не знаєш, життя тут не гірше, ніж у Європі! Коли вдвох — ми забудемо про нещастя. — В певному розумінні вона мала слушність. — Ми вкладемо свої заощадження… Купимо крамницю… Будемо, як усі люди…» її слова мали заспокоїти мої докори сумління. Прожекти. Я казав, що вона має слушність. Навіть соромився, що їй доводиться докладати таких зусиль, аби втримати мене. Я, звичайно, дуже любив її, але ще дужче любив свою ваду — прагнення звідусіль утікати задля пошуків невідомо чого, і то, безперечно, через дурні гордощі, через певність власної вищости.
Я прагнув не завдавати Моллі великого жалю, вона розуміла це й випереджала мої зусилля. Була така добра, що я, зрештою, признався їй у своїй невідчепній манії давати драла звідусіль. День у день вона слухала, як я огидно виставлявсь і висловлювався, борсаючись серед химер та гордощів, і їй жодного разу не забракло терпцю. Навпаки, Моллі лише намагалася допомогти мені подолати мою безглузду тривогу. Вона поганенько розуміла, чого я, власне, прагну досягти своїми теревенями, але погоджувалася з усім, обстоюючи мої примари або повстаючи проти них — на мій смак. Лагідність Моллі була така переконлива, що доброта, яка променіла з неї, припала мені до самого серця, стала мовби моєю. Але тоді мені здалося, наче я починаю дурити свою славетну долю, свій, як я його називав, «сенс існування», й нараз припинив балаканину. Самотній, я знову заглибився в себе, радіючи, що тепер моє лихо ще тяжче, ніж давніше, бо я приніс у свою самотність новий різновид відчаю і те, що скидалося на справжнє почуття.
Це все досить банальне. Але Моллі була обдарована справді янгольським терпінням і мала несхитну, просто залізну віру в покликання. Приміром, її молодша сестра, що навчалася в Арізонському університеті, стала жертвою манії фотографувати птахів у гніздах і хижаків у лігвах. Щоб вона й далі могла провадити такі дивні студії й опановувати складну фотографічну техніку, Моллі надсилала своїй сестрі п'ятдесят доларів щомісяця.
Серце воістину безмежне й по-справжньому досконале, спроможне виявляти любов грішми, а не звичайною фальшю, як у мене та в багатьох інших людей. Годі було бажати чогось кращого й у тому, як Моллі ставилась до мене: її цікавив лише фінансовий аспект моєї затяжної авантури. Дарма що подеколи я видавався їй пригніченим і прибитим, мої думки вона вважала за тверді переконання, справді гідні пошани, тож від них не варто відраджувати. Моллі лише попросила скласти для неї список моїх витрат, щоб юна могла виплачувати мені своєрідну пенсію. Я не міг прийняти такого подарунку. Рештки делікатности не дозволяли мені ще більш обдирати дівчину, знову спекулювати на величі її духу та щирій доброті. Отож саме так я свідомо пішов на конфлікт із провидінням.
Соромлячись, я тоді кілька разів навіть спробував був повернутися до Форда. Нікчемний героїзм без жодних наслідків. Я доходив аж до заводської брами, проте безсило завмирав на цій межі, думка, що на мене там, крутячись, чекають усі ті машини, без сліду викорчовувала моє кволе бажання йти далі.
Я зупинявся перед величезними шибками центрального генератора, неозорого велетня, що розжеврювавсь, напомповуючи невідомо що й не знати відки й розганяючи його тисячами лискучих труб, переплутаних і непевних, мов ліани. Одного ранку, коли я отак стояв, роззявивши рота, вулицею випадково йшов мій знайомий росіянин: «Ти ба, хлопче, тебе таки беркицьнули!.. Вже три тижні, як ти не з'являєшся в цеху. Вони тим часом поставили замість тебе якийсь механізм. Я ж попереджав тебе…»