— Так, я хочу скінчити навчання у Франції, а потім повернуся, — завзято запевняв я її.
— Ні, Фердінане, ти більше не повернешся… Крім того, й мене тут уже не буде.
Моллі була недурна.
Настала мить розлуки. Ввечері ми пішли на вокзал десь за годину до того, як вона мала йти до борделю. Вдень я попрощався з Робінзоном. Він теж не радів, що я покидаю його. Я щоразу покидав усіх на світі. Коли ми з Моллі стояли на пероні й чекали потяга, повз нас ходили чоловіки, вдаючи, ніби не знають її, проте між собою шепотілися.
— Фердінане, ти вже далеко від мене. Скажи, Фердінане, ти таки справді чиниш так, як намірявсь учинити? Оце лиш і важливе… Тільки на це слід зважати…
Потяг під'їхав до вокзалу. Побачивши паротяг, я вже не був такий самовпевнений. Я обняв Моллі з усією сміливістю, яка ще збереглась у моєму тілі. Вперше в житті відчув щирий жаль до всього світу, до себе, до Моллі, до геть кожного на землі.
Саме цього, напевне, шукають люди, переглядаючи власне життя, тільки цього, — найтяжчого пережитого горя, — аби стати собою перед смертю.
Від того прощання проминули довгі і навіть іще довші роки… Я часто писав у Детройт, а потім і на ті всі адреси, які пам'ятав, у місця, де могли знати Моллі або щось чути про неї. Але жодного разу не отримав відповіді.
Той бордель тепер уже закрито. Це все, що я зміг довідатись. Моллі, ласкава Моллі, коли ти десь у невідомому краї ще маєш змогу мене читати, я хочу, щоб ти добре затямила: мої почуття до тебе не змінились, я досі по-своєму кохаю тебе й кохатиму завжди, ти можеш прийти до мене, коли захочеш поділити мій хліб і мою швидкобіжну долю. Якщо ти зараз уже негарна — не біда! Ми все владнаємо! В моєму серці збереглося стільки твоєї живої гарячої краси, що її вистачить нам обом принаймні ще на двадцять років, аж поки помремо.
Те, що я покинув тоді Моллі, — справжнісіньке божевілля, мерзенне й жорстоке. А проте я боронив свою душу аж до сьогодні. І якщо навіть завтра по мене прийде смерть, я вже ніколи не буду — цього я певен — такий жорстокий, лихий і брутальний, як решта, стільки-бо доброти і мрій подарувала мені Моллі за ті кілька місяців у Америці.
Це ще не все — повернутися з іншого світу! Ти застаєш липучу, непевну низку буднів у тому ж стані, в якому її залишив, коли вибирався звідти. Вона чекала на тебе.
Я знову тижнями й місяцями крутився навколо майдану Кліші, з якого був вибрався, й бульвару Батіньйоль і, щоб вижити, став торгувати на вулиці. Несила навіть розповісти, чого я зазнав, мокнучи під дощем або задихаючись у червневій автомобільній духотняві, що обпікала і горлянку, і ніс майже так само, як гаряче повітря в цеху на заводі Форда. Для розваги я без упину розглядав перехожих, що під вечір ішли хто до театру, хто в Булонський Ліс.
Завжди більш-менш самотній, у години дозвілля я скнів над книжками і часописами й пригадував усе бачене. Я поновив навчання і вже не кидав його, складав абияк іспити і всякчас заробляв на шматок хліба. Адже наука, медичний факультет — це заказана царина, добре закута скриня. Самі горщики, а повних немає. Коли ж я нарешті подолав п'ять або шість років академічних мук, то таки одержав пишний титул. Тоді я своїм звичаєм зачепивсь у передмісті, в Ґарен-Рансі, одразу коли вийти з Парижа.
Я не мав ні претензій, ні тим паче амбіцій і прагнув лише трохи відітхнути й поліпшити своє харчування. Прибивши на двері табличку, став чекати на пацієнтів.
Квартальний люд підходив і з підозрою роздивлявся табличку. Дехто навіть розпитував у комісаріаті поліції, чи я таки справжній лікар. Так, відповідали там. Він отримав свого диплома, це лікар. Тоді в усьому Рансі заговорили, що в окрузі з'явився ще один справжній лікар. «На хліб він собі не заробить! — одразу провістила моя консьєржка. — Тут і так забагато лікарів!» Слушне спостереження.
У передмісті життя вривається вранці до вас здебільшого на трамваї. Тільки-но засіріє, цілі трамвайні валки, напхані вщерть отупілого люду, гримотять бульваром Мінотавр, що тягне рейки до підприємств.
Молодь начебто й задоволена, що їде на роботу. Молоді красені, сміючись, підганяють загал, видираються на підніжки. На таке варто поглянути. Та коли ти, наприклад, уже двадцять років дзвониш із телефонної кабінки в кав'ярні, такої брудної, що її завжди вважаєш за вбиральню, бажання жартувати з поважними речами, а зокрема і з Рансі, щезає. Тоді ти вже усвідомлюєш, куди тебе запроторила доля. Ти обернувся на раба просмерділих сечею будинків із пласкими фасадами, й вони мертві, бо їхнє серце б'ється у грудях домовласника. Його самого ми не бачимо ніколи. Він не сміє показуватись і, паскуда, присилає свого управителя. А проте в кварталі подейкують, що коли раптом здибати домовласника, він дуже люб'язний. Але така люб'язність ні до чого не зобов'язує.