Я чекав на хворих, але їх приходило обмаль. Потрібен час, аби справа зрушилась, утішали мене. Власне, єдиним хворим тоді був тільки я.
Нема нічого жалюгіднішого за Ґарен-Рансі, снувалось у моїй голові, коли бракує клієнтів. І це щира правда. В таких місцях слід ні про що не думати, а я ж приїхав туди тільки задля спокійних роздумів, і то з іншого краю світу! Одне слово, таке моє щастя. Нікчемний хвалько! На мене насувалося щось чорне і важке… Тут уже не до сміху, воно ніколи мене не полишало. Твій мозок — тиран, яких годі шукати на землі.
Піді мною жив Безен, дрібний крамар, що торгував усячиною, і він завжди казав мені, коли я зупинявся біля нього:
— Докторе, слід вибирати! Грати на кінських перегонах або пиячити — щось одне!.. Одразу всього не зробиш! От я люблю пити! А гри не любив ніколи…
Найдужче він полюбляв настоянку на тирличеві й чорній смородині. Незгірша звичка, та якщо пити після червоного вина, щезає всяка шляхетність. Коли Безен ходив на товчок по харчі, то зникав на три дні, «був в експедиції», як казав він сам. Звідти його привозили, і тоді він пророкував:
— Я бачу, яким буде майбутнє… Ніби гулянка, що ніколи не скінчиться… А на додачу кіно… О, там буде на що подивитись…
Інколи його прозірливість сягала ще далі:
— Я бачу, що вони вже не п'ють… Я останній, хто питиме в майбутньому. — Треба поспішати… Я знаю свою ваду…
На моїй вулиці кашляли всі. Звичайна річ. Щоб побачити сонце, треба було піднятися принаймні до собору Сакре-Кер, бо все застилав дим. Від собору відкривався чудовий краєвид. Я розумів, що десь там, у глибинах долини, — ми і наші будинки. Але роздивитися докладно, де той або той будинок, не міг, я навіть не бачив власного — таким гидким, однаковим і гидким видавалось усе побачене.
А ген іще далі — знову Сена, звивається, мов слизька змія, від мосту до мосту.
Коли живеш у Рансі, навіть не усвідомлюєш, що починаєш сумувати. Зникає охота робити щось вартісне, й цього досить. Через потребу ощадити на всьому, через навколишнє, що ненастанно лізе тобі в очі, щезають будь-які прагнення й бажання.
Кілька місяців я мусив жити на самих позичках. Люди в моєму кварталі були такі бідні й недовірливі, що треба було дочекатися ночі, аби хтось наважився запросити мене до хворого, — мене, лікаря, що ніколи не вимагав великих грошей. Інколи я гасав цілісіньку ніч, шукаючи на тісних безмісячних подвір'ях свої десять або п'ятнадцять франків.
Уранці вулиця немов оберталась на величезний бубон, бо всюди витріпували килими.
Цього ранку я побачив Бебера — він стеріг комірчину своєї тітки-консьєржки, поки та ходила до вбиральні. Бебер теж здіймав віником з тротуару хмару куряви.
Того, хто не порошить о сьомій годині ранку, в цих краях уважають за неабияку свиню, що гидить на власній вулиці. Коли килимки витрушені, це свідчить про охайність, доглянуте житло. Цього досить. Хай навіть смердить із рота — витріпавши килим, кожен заспокоювався. Бебер ковтав ту всю куряву, яку здіймав сам, а ще й ту, що опускалася на нього з горішніх поверхів. А проте на бруківці де-не-де ясніли сонячні плями, бліді, тьмяні й таємничі, мов усередині церкви.
Бебер дививсь, як я підходжу. Для нього я був лікар, що живе на цьому кутку, там, де стає автобус. З лиця Бебер був зелений — яблуко, що ніколи не достигне. Він чухався, і, побачивши його, мені теж закортіло почухатись. Бо, ніде правди діти, в мене теж були блохи, я набрався їх уночі, коли нахилявся над хворими. Блохи охоче застрибували в моє пальто, найтепліше й найвологіше місце. Про це нам розповідали ще на медичному факультеті.
Бебер одірвався від килима й привітавсь до мене. З усіх вікон дивились, як ми стоїмо й розмовляємо.
Оскільки однаково треба когось любити, з дітьми ризик набагато менший, ніж із дорослими, бо принаймні можна виправдовуватися сподіванням, що, вирісши, діти будуть не такі лихі, як ми. Але хіба можна вгадати наперед?
На марному Беберовому личку мінилась усмішка безмежної чистої приязні, і я повік пам'ятатиму її. Радість, спрямована на ввесь світ.
Дорісши до двадцяти років, дуже мало людей зберігає бодай дрібку невимушеної, суто тваринної радости. Світ не такий, як нам здавалося! Та й годі. І тоді людська пика змінюється, та ще й як! Світ, бачите, одурив людину, і вона враз обертається на падлюку! Саме це й відбивається на обличчях двадцятирічних. Облуда! Наше обличчя — лиш облуда.