Є, звичайно, такі непевні оборудки, що навіть думки не виникає вдаватися до позичок, аби виправити становище. Але є й інші торговельні операції, коли завжди з більшою чи меншою силою постає питання про позички. Тільки-но Анруям спадала на гадку така позичка, то, навіть тепер, коли в них виплачений будинок і геть усе майно, вони підводилися зі стільців і, спаленівши, дивились одне на одного. Що вони чинитимуть тоді? Відмовлять.
Вони постановили завжди відмовляти в будь-якій позичці… Задля принципу, щоб зберегти своєму синові Родинний Маєток — будинок і заощаджені гроші. Саме так і міркували. Щоправда, їхній син — чоловік досить поважний, але в торгівлі буває всяке…
Коли вони запитали мене про це, я в усьому погодився з ними.
Моя мати задля мене теж робила якусь комерцію, але материні оборудки завжди приносили нам самі злидні, трохи хліба й чимало клопоту. Через те я теж не любив отієї комерції. Я зразу зрозумів небезпеку, що в найгіршому разі могла чигати на сина Анруїв, якби він узяв позичку на небезпечно короткий термін. Мені не треба було пояснювати. Сам пан Анруй п'ятдесят років пропрацював писарем у нотаря на Севастопольському бульварі, тож знав чимало історій, як розтринькується багатство! Найгучніші він навіть переказав мені. Передусім розповів про свого рідного батька, бо саме через його банкрутство він, зі ступенем бакалавра, не зміг стати викладачем і мусив одразу податись у писарі. Таке не забувається.
Нарешті, коли будиночок був виплачений і Анруї стали його повними власниками, не маючи жодного су боргів, вони вже не знали, за що братись, аби далі зміцнювати свою безпеку! їм минало вже по шістдесят шостому року.
І саме тоді пан Анруй став відчувати дивну неміч… Чи, радше, цю неміч він відчував оддавна, але доти про неї не думав, бо ж треба було сплачувати позичку за будинок. Коли ж усе було сплачене, залагоджене, підписане, Анруй почав думати про свою дивну хворобу. В нього ставались ніби запаморочення, а потім у вухах лунали паровозні свистки.
Тоді ж Анруй почав купувати газети, бо тепер уже міг собі дозволити таку розкіш! А в газеті надрукували й описали точнісінько те, що він чув у вухах. Після цього Анруй ковтав ліки, до яких радила вдаватись газета, але від того стан його здоров'я не поліпшився, навпаки: свист у вухах став іще гучніший. Що ж далі — тільки думати про хворобу? Анруй, проте, надумав звернутись по консультацію до лікаря диспансеру. «То від високого тиску», — сказав йому лікар.
Пана Анруя його слова просто приголомшили. А по суті, ця напасть дісталася йому дуже вчасно: Анруй стільки років тремтів через будинок та синові позички, що тепер зненацька утворилася мовби прогалина в суцільній мережі тривог, яка сорок років прив'язувала все його єство до термінів виплат за будинок, надихаючи постійним боязливим завзяттям. Тепер, коли йому сказали про високий тиск, він прислухавсь, як той тиск б'ється у вухах, десь у самих глибинах. Анруй навіть серед ночі підводивсь, аби намацати пульс, і потім довго стояв біля ліжка, відчуваючи, як дрібно і мляво здригається все тіло від ударів серця. Оце вже моя смерть, казав собі Анруй, так воно не минеться; завжди боячись життя, він тепер став боятись іншого — смерті, кров'яного тиску, так само як перед тим сорок років боявся, що не зможе оплатити будинок.
Анруй зроду був нещасливий, але тепер мусив знайти для цього підхожу причину. А це не так-то й легко, як видається. Адже не досить просто сказати собі: «Я нещасливий». Це слід іще довести, переконати себе у власному нещасті. Чогось більшого Анруй не вимагав: просто для страху, що опосів його, він прагнув підвести вагомі підстави. Тиск, як заявив лікар, сягав двохсот двадцяти міліметрів. Двісті двадцять — це неабищо. Лікар указав Анруєві шлях, який мав допровадити старого до смерті.
Той славетний син, що торгував пір'ям, майже ніколи не показувався на очі. Хіба що раз або двічі десь під Новий рік. Та й годі. Тепер, до речі, він міг би завжди приходити, хоча на гроші в батька-матері однаково не розжився б. Тож син, здається, щез уже навіки.
Набагато більше часу в мене пішло на ближче знайомство з пані Анруй; вона не переймалася жодними страхами, не боялась навіть власної смерті, якої собі не уявляла. Нарікала лише на свої літа, та й то аби бути як усі люди, а також скаржилася, що життя дорожчає. Величезна родинна праця закінчилась: будинок виплачено. Аби швидше оплатити останні рахунки, пані Анруй свого часу взялася пришивати ґудзики до піджаків для однієї великої крамниці. «Просто неймовірно, скільки їх треба пришити за сто су!» Попомучилась вона і з величезними клунками одягу в автобусах, якось увечері її навіть добряче були потовкли. Тоді вона вперше в своєму житті заговорила до іноземки, і то тільки на те, щоб вилаяти.