І вона, думав я, дивлячись на матір, теж, напевне, була колись тілиста й гарна, проте, на відміну від доньки, чия природжена довершена звабливість становила справжнє природне диво, забагато плескала язиком, розтринькувала енергію, пишалася. Ці речі й досі вивчено набагато гірше, ніж вони заслуговують. Мати здогадувалась про тваринну перевагу доньки й відчувала до неї інстинктивні ревнощі, бо донька була спроможна невтомно злягатись і досягати безмежних глибин утіхи.
Принаймні від театрального боку цього лиха мати була в захваті. Жалібними скаргами вона заповнила наш вузенький світ, і всі ми, розгубившись, не знали за що братися. Годі навіть думати про те, щоб її вивести з кімнати. А годилося б спробувати. Треба діяти. Бо це, як кажуть, мій обов'язок. Але ж як добре сидіти й не вставати!
У цій квартирі було трохи веселіше, ніж в Анруїв, така сама неоковирність, зате більше затишку. Я розімлів. Не відчувалося тієї лиховісности, що там, тільки звичайна ницість.
Прибитий утомою, я став розглядатися по кімнаті. Повно всіляких дрібничок, що їх ніколи не бракує в родинних кубельцях, надто полиця над коминком з оксамитними рожевими дзвіночками, яких уже не видно в крамницях, порцеляновий неаполітанець і столик для шитва з перекривленим дзеркалом: мабуть, тітка з провінції мала їх аж два. Я навіть не сказав матері, що під доньчиним ліжком уже калюжа крові, куди невпинно падають червоні краплини, — вона б іще дужче закричала і знову не слухала б мене. Вона знай скаржилась та обурювалась. Одержима.
Я мовчав і став дивитись у вікно, бачив, як м'які вечорові сутінки затоплюють вулицю, кам'яницю за кам'яницею; спершу найнижчі, потім вищі і нарешті найвищі розчинились у пітьмі, згодом зникли й люди, що дедалі млявіше сновигали поміж будівель: роздвоєні, заклопотані, непевні, вони хилились від тротуару до тротуару і щезали у темряві.
Ще далі, ген за бастіонами, нитки і рядочки ліхтарів, розпорошених, наче цвяхи, по всьому обширу темряви, здається, накидали на місто пелену забуття; а он миготять червоні вогники, підморгують зелені, стоять незліченні кораблі, ціла ескадра, що припливли звідусіль і тепер тремтливо чекають, поки розчахнеться велична брама ночі.
Якби мати бодай на хвилинку звела дух або просто помовчала, можна було б принаймні піддатися настрою і зректись геть усього, спробувати забути, що треба жити. Але вона цькувала мене без угаву.
— Докторе, а що, як їй поставити клістир? Що ви на це скажете? — Я не сказав ні «так», ні «ні», але, оскільки мені дісталося слово, ще раз порадив негайно завезти дівчину до лікарні. У відповідь нові зойки, ще пронизливіші, дошкульніші, гидкіші. Нічого не вдієш.
Я повільно, м'яко ступив до дверей. Тепер від ліжка нас відділяла темрява. Я майже не бачив дівочої руки на простирадлі, така вона стала біла. Повернувся і намацав пульс, куди тонший і слабший, ніж спочатку. Долинав тяжкий судомний віддих. Я й далі чув, як кров капає на паркет, здавалося, немов годинник цокав дедалі повільніше та глухіше. Нічого не вдієш. Мати випередила мене, загородивши двері.
— Докторе, пообіцяйте мені, — благала вона занепокоєно, — що нічого нікому не розкажете. Присягніть мені, — молила бідолаха.
Я пообіцяв усе, чого вона хотіла. Простяг руку. Там було двадцять франків. Вона спроквола зачинила за мною двері.
Унизу вже чекала Беберова тітка, цікава дізнатися, що сталося. «Що, не краще?» — запитала вона. Я збагнув, що консьєржка вже півгодини стерегла мене тут, унизу, щоб дістати свої звичайні комісійні: два франки. Щоб я часом не вислизнув. «А в Анруїв усе гаразд?» — випитувала вона далі, сподіваючись і тут винагороди. «Мені не платили», — відповів я. Це теж була правда. Наготовлена тітчина усмішка щезла, вона скривилась, вочевидь не повіривши мені.
— А, докторе, для вас, бачу, не таке вже й лихо, як вам не платять! І ви хочете, щоб вас поважали люди? Хай відтепер вам платять гроші, інакше ви їх ніколи не побачите!
Тітка мала слушність. Я пішов додому, бо, як виходив, поставив варитися квасолю. Настав час, тільки-но западала ніч, іти купувати молоко. Вдень люди глузливо посміхалися, коли бачили мене з пляшкою. Мимоволі. Погано, звичайно.
Як настала зима, я нескінченні тижні й місяці валявся на ліжку. Щодня дощі й туман, усе підпливало водою.
Хворих не бракувало, але серед них було обмаль тих, хто міг чи хотів платити. Медицина — невдячна царина. Коли чекаєш гонорару від багатіїв, скидаєшся на лакузу, а коли від злидарів — на грабіжника. «Гонорари»? Ото вже слово! Хворі не мали досить грошей, аби їсти й ходити в кіно, тож чи слід забирати їхні останні шеляги ще й на свої «гонорари»? Надто тоді, коли їм і до смерті недалеко. Бентежишся. Попускаєш віжки. Стаєш добрим. І гинеш.