— Що ж мені, по-вашому, робити? — запитав я. — Стривайте! Докторе, я проведу вас! Пане докторе, я благаю!..
— Гаразд, — погодивсь я і дозволив провести мене до самого низу. Отож ми спустилися. Проминаючи другий поверх, я таки зайшов до квартири попрощатися з родиною покійного хворого на рак. Чоловік теж зайшов до кімнати разом зі мною, потім ми вийшли. На вулиці він пристосувавсь до моєї ходи, нас обдало свіже нічне повітря. Ми надибали на собача, що завзятим довгим виттям відповідало на заводи решти місцевих псів. Завивало воно ревно й жалібненько. Цуцик уже тямив, як треба вити, а невдовзі мав обернутись у справжнього собаку.
— Отакої, це Жовтеня, — упізнав чоловік собаку, зрадівши, що є нагода заговорити про інше. — Цього цуцика вигодували соскою доньки пральника з вулиці Ґонесе й назвали його Жовтеням! Ви знаєте доньок пральника?
Так, тих дівчат я знав.
Поки ми йшли, він усе розказував, як можна вигодовувати собак молоком і не йти при цьому на великі видатки. За його словами таки відчувавсь якийсь намір дійти певної думки з приводу власної дружини.
Біля порту ще працювала одна кав'яренька.
— Може, зайдемо, докторе? Я пригощаю…
Я не хотів його скривдити. «Ходімо, — відповів я. — Дві кави». Я знову скористався нагодою поговорити про його дружину. Тільки-но я став переконувати, чоловік споважнів, проте я й тут не спромігся схилити його до потрібної постанови. На шинквасі красувався пишний букет. У господаря Мартродена сьогодні був день народження. «Це мені діти подарували!» — одразу ж оголосив він нам. Тоді ми всі троє випили на його честь вермуту. Над шинквасом висів текст закону про пияцтво, а в рамці ще й диплом про освіту. Скоро лиш побачивши його, чоловікові заманулося, щоб господар неодмінно перелічив йому всі супрефектури департаменту Луарі-Шер, бо сам він колись їх вивчив і досі пам'ятав. Потім заявив, що на дипломі стоїть не господареве, а чиєсь чуже прізвище, вони розсварилися, чоловік повернувся й сів біля мене. Сумніви охопили все його єство. Вони так точили його, що він навіть не помітив, як я пішов…
Чоловіка тієї жінки я вже ніколи не бачив. Ніколи. Я вкрай прикро переживав усе, що сталося тієї недільної днини, і до того ж був дуже втомлений.
На вулиці я й сотні метрів не пройшов, як раптом побачив Робінзона, що вертався з району, де стояв мій будинок, і ніс цілий оберемок коротких і довгих дощок. Дарма що ніч, я зразу впізнав його. Збентежившись несподіваною зустріччю, Робінзон намагавсь прошмигнути, але я зупинив його.
— Ти ще не спиш? — запитав я.
— Атож! — відповів Робінзон. — Ходив на будівництво!
— А дошки тобі навіщо? Теж будуватимеш? Може, труну зіб'єш? Ти, мабуть, украв їх.
— Та ні, кролячу клітку…
— То тепер ти розводиш кролів?
— Ні, це для Анруїв.
— Анруїв? Хіба вони мають кролів?
— Атож, троє, і вони хочуть, щоб кролики жили на малому подвір'ї, знаєш, там, де їхня стара живе…
— То це ти поночі майструєш кролячі клітки? Дивний ти час собі обрав…
— Та це його жінці заманулося.
— Ну й забаганки! Навіщо їй ті кролі? Продаватиме? Чи, може, шапки пошиє?
— Знаєш, спитай її саму, як побачиш, а я працюю тому, що мені дають сотню франків.
А проте забаганка збивати серед ночі кролячі клітки й далі видавалась мені дивною. Я перепитав, але Робінзон заговорив про інше.
— А як ти потрапив до них? — запитав я знову. — Адже Анруїв ти не знав?
— Слухай, мене привела до них стара, ще тоді, як я здибався з нею в тебе на консультації… Стара, коли на неї найде, так дуже балакуча… Ти навіть не здогадуєшся… Вона ж нікуди не виходила… Тож ми з нею стали як приятелі, а потім я подружився й з ними… Бо, знаєш, є люди, яким я цікавий!
— Цього ти й не казав мені ніколи. Та якщо ти бував у них, то повинен знати: вони й далі хочуть запроторити стару до божевільні?
— Ні, казали, що не можуть.
Я відчував, що наша розмова вкрай прикра Робінзонові, він не знав, як відкараскатись від мене. Та що дужче він прагнув уникнути моїх запитань, то палкіше я жадав про все дізнатися.
— Бачиш, життя — штука сувора, ти згоден? І в ньому треба вміти крутитися, так? — невпевнено тягнув Робінзон. Проте я знову повернув його до теми, надумавши не дати йому відкрутитись.
— Кажуть, ніби в Анруїв набагато більше грошей, ніж здається. А ти що мені скажеш, ти ж тепер ходиш до них?
— Атож, гроші, напевне, в них водяться, але, хай там як, їм дуже кортить позбутися старої!
Що ж, ховати правду Робінзон ніколи не вмів.
— Життя дедалі дорожчає, і тому вони хочуть спекатися її. Навіть сказали, ніби ти не хочеш засвідчити, що вона божевільна. Це правда?