Свинячі м'ясива, густо приправлені, бо всюди літає курява, обертаються на мощі, а тим, хто з'їв ці святі дари, допікає нестерпна спрага.
Люди чекають на феєрверки, щоб уже потім розійтися по домівках. Чекати — це теж частина свята. В темряві здригаються тисячі спорожнілих пляшок, щомиті озиваючись дзенькотом під столами. Соваються ноги — згідливо або всупереч. Уже не чути музики, кожен повивчав усі мелодії, не чути засапаних циліндричних двигунів позаду павільйонів, де оживає світ, який показують за два франки. Серце, коли трохи впитися втомою, починає гупати в скронях. «Бух! Бух!» — б'ється воно по оксамиту, що обгорнув голову й заткав вуха. И серед цього чекання спалахують феєрверки. Нехай спалахують! Тепер рух внутрішній поєднається з рухом зовнішнім, розвіються всі думки, полинувши нарешті веселитися з зорями.
На святі не раз чути й плач, бо ж усюди діти, яких то там, то там незумисне придушать між стільцями, і діти, яких привчають опиратися власним бажанням, відмовлятися від незмірної насолоди, що її знову і знову пропонують дерев'яні карусельні коники. Свято — чудова нагода для формування характеру. Братися до такої роботи ніколи не рано. Малеча ще не знає, що за все треба платити. Дітлахи гадають, ніби дорослі за осяйними прилавками з власної добрости спонукають скористатися дивами, що їх вони нагромадили, порядкують ними й боронять їх із крикливими усмішками.
Діти ще не знають закону. Батько-мати ляпасами втовкмачують їм закон і боронять від насолод.
Але по-справжньому свято належить лише торгівлі, хоча цього зразу й не побачиш. її веселощі починаються ввечері, коли всі невігласи-покупці, прибуткодайне бидло, вже пішли, коли плац замовкає і останній собака витрушує нарешті останню краплю сечі на китайський більярд. Тоді можна братися до рахунків. Це мить, коли торгівля, складаючи кожне су, звітує про свої спроможності і тріумфи.
Того святкового недільного вечора служниця з Мартроденової кав'ярні, нарізаючи ковбасу, глибоко порізала собі руку.
В останні години цього самого вечора все навколо стало ясним і виразним, немов усі речі, вочевидь наситившись нерішучим тупцянням у межах їм визначеної долі, враз повиходили з сутіні й заговорили до мене. Але в такі хвилини треба не вірити ні світові, ні людям. Гадаєш, ніби вони щось скажуть тобі, а вони не кажуть нічого, і часто їх знову забирає ніч, поки ти спроможешся збагнути, про що вони говорили. Принаймні мій досвід переконує в цьому.
І, нарешті, того самого вечора в Мартроденовій кав'ярні я таки знову побачив Робінзона, саме тоді, як перев'язував служниці порізану руку. Я добре пам'ятаю всі подробиці. Неподалік від нас, збившись гуртами на лавках, вечеряли сонькуваті араби. Вони, здається, нітрохи не цікавилися тим, що діється навколо. Розмовляючи з Робінзоном, я стерігся нагадувати про нашу попередню вечірню розмову, коли я заскочив його з дошками. На рану служниці було дуже важко накласти шви, до того ж у тьмяній кав'ярні я погано бачив, що роблю.
Зосередженість заважала мені розмовляти. Тільки-но я скінчив, Робінзон затяг мене в глухий закуток і сам узявся розповідати, що все підготував, чекати вже недовго. Такі признання прикро збентежили мене, я міг би обійтися й без них.
— Що недовго?
— Таж ти знаєш…
— Знову те саме?
— Угадай, скільки вони дають мені тепер? Мені не хотілося вгадувати.
— Десять тисяч! Тільки за те, щоб я мовчав. — Нівроку!
— Тепер я вже ніколи не знатиму нестатків, — додав Робінзон, — мені все життя не вистачало десяти тисяч франків! Десять тисяч франків для початку — ого! Розумієш? Правду кажучи, я ніколи не мав пристойної роботи, але як є десять тисяч!
Він, певне, уже шантажує їх…
Робінзон дав мені змогу самому уявити, що можна здійснити і зробити з тими десятьма тисячами франків… Він дав мені час подумати, а сам випроставсь у сутінках під стіною. Йому неначе світ піднявсь угору. Десять тисяч!
Але, міркуючи про Робінзонів задум, я ще й запитував себе, чи не йду і я на якийсь ризик, чи не стаю я певною мірою спільником, не показавши зразу, що не схвалюю його наміру. Я мав би навіть заявити до поліції. Щодо людської моралі, то, звичайно, мені начхати на неї, хай іде собі к чорту. Зрештою, кожен ставиться до неї так само, то ж чи моя тут провина? Проте завжди трапляються якісь несподівані оказії, фортелі, що їх викидає правосуддя в мить злочину, і то тільки задля розваги тих паршивців порядних громадян… Тоді не знаєш, як викрутитись. Це все я вже бачив. Лихо всюди однакове, але краще лихо без галасу, ніж лихо, яке виставляють на газетних шпальтах.