Кінець кінцем я був і заінтригований і отруєний водночас. Коли я дійшов аж до такого, мені знову забракло сміливости йти до справжньої суті речей. Тепер, зайшовши в ніч, треба розплющити очі, а я щосили намагався їх заплющити. Та Робінзон, здається, дбав, щоб я бачив усе, збагнув кожну подробицю.
Аби трохи змінити тему розмови, я, й далі не виказуючи незгоди, заговорив про жінок. Робінзон начебто й не любив їх.
— Знаєш, — сказав він, — я чудово обходжуся без жінок з їхніми м'якенькими задами, жирними стегнами, губами, що стулені як серце, й пузяками, де завжди щось ворушиться — як не дитина, то якась болячка. Хіба їхніх усмішок вистачить на оплату мого кутка! Хіба я кажу неправду? Навіть якби в моїй норі завелась якась жінка і щомісяця п'ятнадцятого числа я виставляв її сідниці домовласникові, він однаково не зменшив би мого комірного!
Свою незалежність Робінзон завжди боронив із хворобливою ревністю. Він сам признавався в цьому. Але Мартроденові вже набридла наша «інтимна розмова».
— Робінзоне, склянки! — звелів він. — Невже я їх митиму? Робінзон миттю підскочив.
— Бачиш, — пояснив він мені, — я знайшов собі додаткову роботу!
Таки той день був святковий. Мартроденові ніяк не щастило підрахувати виторг, і він страшенно дратувався. Араби вже пішли, крім двох, що й далі дрімали, прихилившись до дверей.
— Чого вони тут чекають?
— Служниці! — відрубав Мартроден.
— Як справи, гаразд? — запитав я, аби не мовчати.
— Так собі… Але доводиться важкенько! Бачите, докторе, цей клапоть землі я придбав перед кризою за шістдесят тисяч франків готівкою. Тож треба, щоб я міг узяти з нього принаймні двісті тисяч… Ви хоч уявляєте? Клієнтів у мене багатенько, але здебільшого то араби. А вони нічого не п'ють. Ще не звикли. Якби ж тут були поляки! Поляки, докторе, як п'ють… Раніше я жив у Арденнах і до мене ходили поляки, що працювали біля печей, де покривали емаллю, — тепер ви розумієте, га? Як вони, бідолахи, парились коло печей! А нам тільки цього й треба! Спраги! І в суботу вони спускали ввесь свій заробіток… Хай йому біс, яка була робота! В них не лишалося ні шеляга! Шурх!.. А от арабів випивка не цікавить, їм радше кортить злягатися, їхня віра, здається, забороняє пити, зате злягатись не заборонено.
Мартроден зневажав арабів:
— Негідники, вони, мабуть, і з моєю служницею!.. Хіба не придурки? До такого додуматись, га? Докторе, я питаю вас!
Мартроден підніс руки і куцими пучками притис серозні мішечки, що висіли в нього під очима.
— Як ваші нирки? — запитав я, побачивши той рух. Я консультував його з приводу ниркової хвороби. — Ви хоч солі більше не їсте?
— Докторе, в сечі знову альбумін! Позавчора я робив аналіз в аптекаря… Ох, байдуже, від чого здихати, від альбуміну чи кат його зна чого, але мені вже нестерпна моя робота, тут мізерні прибутки!
Служниця прибрала посуд, але її пов'язка так засмальцювалася, що годилося пов'язати нову. Служниця дала мені п'ять франків. Я не хотів брати, але вона наполягала, щоб я неодмінно взяв. Звали її Северин.
— Северин, ти обтяла собі коси? — зауважив я.
— Таж треба! Така мода! — відповіла вона. — Крім того, на такій кухні, як ця, довгі коси набираються всякого смороду.
— Твій зад смердить набагато гірше! — озвався Мартроден, наші балачки не давали йому зосередитись на рахунках. — Але ж це не заважає твоїм клієнтам…
— Ну то й нехай, однак це вже інше, — розсердилася Северин. — Кожна частина тіла має свої запахи… А вам, пане, сказати, чим тхне від вас? Який запах притаманний не якійсь частині, а всьому вашому тілу?
Северин справді розгнівалась, і Мартроден, щоб вона замовкла, бурмочучи, знов узявся до своїх гидезних рахунків.
Северин з набряклими від роботи ногами не могла скинути капці, не могла й перевзутись, тож загорнула туфлі, щоб узяти їх додому.
— Я й спати в них ляжу! — зрештою вигукнула вона.
— Іди вимкни світло всередині! — знову крикнув на неї Мартроден. — Не тобі ж платити за електрику!
— Ох, як я висплюся! — аж застогнала Северин, потягуючись.
Мартроден ніяк не міг усе порахувати. Щоб краще працювалося, скинув фартук, а потім і жилетку. Здавалося, ніби для нього ті підрахунки — тяжка кара. З невидимих глибин кав'ярні долинав брязкіт тарілок, там порався Робінзон і ще один мийник. Мартроден виводив великі дитячі цифри синім олівцем, що аж тріщав у його товстих пучках убивці.
Служниця заснула перед нами, відхилившись на бильце. Вряди-годи на якусь мить очунювала. «Ох, ніженьки, мої ніженьки!» — приказувала вона і знову засинала. Мартроден криком заходився її будити.