Стара вхопилася за вигідну роль і аж тремтіла від збудження і щастя. Людина щаслива, поки спроможна грати бодай яку-небудь роль. Бабці Анруй давно остогидло бути старою плаксійкою, хоча саме це амплуа їй накидали двадцять років, Вона цупко вхопилася за роль, яка випала їй так несподівано, збуривши все її єство. Бути старим — це означає не мати жодної активної ролі, погрузнути в пісному неробстві, коли вже нічого не чекаєш, окрім смерти. До старої разом із палкою роллю, що дісталася їй як винагорода, раптом повернувся смак до життя. Зненацька зовсім перехотілося вмирати. Бажання вижити, самоствердитись осявало її радістю. Млявість відступила, в горнилі життєвої драми забуяв справжній вогонь.
Стара зігрілась і вже не хотіла втратити цього нового вогню, боялася втратити нас. А скільки років навіть не вірила в таку можливість. Була вже змирилася з думкою, що доведеться сконати в закутку хирного саду, аж раптом грозова хмара суворої реальности окропила її живлющим теплим дощиком.
— То моя смерть! — горлала тепер бабця Анруй. — Я хочу побачити свою смерть! Ти мене чуєш? І я маю очі, щоб бачити! Чуєш? Я ще маю очі! Я хочу роздивитися її!
Стара нітрохи не збиралась умирати. Ясно: вона більше не вірила в свою смерть.
Кожен знає, що такі ситуації завжди важко владнати і владиання обходиться дуже дорого. Попервах ми навіть не знали, що робити з Робінзоном. Покласти до лікарні? Це вочевидь породило б тисячі пліток і балачок. Завезти додому? Про це не годилось навіть думати, досить тільки глянути на його обличчя. Хоч-не-хоч Анруї мусили залишити його в себе.
А Робінзон, лежачи в них у горішній кімнаті, трусився від страху на саму тільки думку, що його виставлять за двері й притягнуть до відповідальности. Нема нічого дивного. Це була одна з тих приключок, про які нікому не можна розповісти всієї правди. Віконниці в кімнаті завжди були зачинені, але сусіди стали частіше, ніж звичайно, ходити вулицею, аби подивитись на віконниці й поцікавитися здоров'ям пораненого. їм розповідали всілякі вигадки, щоб вони відчепились. Але як погамувати їхню цікавість? Як заткнути людям рота? Бо до почутого кожен додавав щось своє. Як уникнути їхніх здогадів?
На щастя, Робінзон тоді ще не мав жодних серйозних скарг, а це вже неабищо. Щодо його обличчя я полегшено відітхнув. Жодної інфекції, дарма що рвані ранки були дуже забруднені, рогівка вкрита численними рубцями, крізь які світло проходило вкрай погано, якщо проходило взагалі.
Згодом ми б добрали способу бодай трохи відновити зір, якщо там буде що відновлювати. Поки що годилось мерщій підлатати Робінзонове обличчя й будь-що не дати старій виказати нас своїми клятими наріканнями перед сусідами. Якби ми навіть пустили чутку, ніби стара збожеволіла, то й це не зарадило б нам.
А якби раптом утрутилась поліція, то невідомо, куди це затягло б нас. Не давати старій Анруй зчиняти бучу на своєму тісному подвір'ї стало тепер для нас найпершим завданням. Ми всі по черзі намагались угамувати бабцю. Не можна було показувати, ніби ми її силуємо, але й лагідність не ставала в пригоді. Стара прагнула помститись і сама шантажувала нас.
Я приходив оглянути Робінзона принаймні двічі на день. Зачувши, як піднімаюся сходами, він, перев'язаний, одразу починав стогнати. Робінзон справді страждав, але не так тяжко, як намагався зобразити. Має від чого впадати в розпач, думав я, надто коли остаточно збагне, що з очима. Я досить ухильно відповідав на його запитання. Повіки йому дуже пекли, й він сподівався, ніби нічого не бачить саме через той пекучий біль.
Анруї ревно доглядали Робінзона, виконуючи всі мої вказівки, тож я не мав жодних нарікань.
Про замах ми вже не говорили. Про те, що буде далі, й поготів. Коли я ввечері йшов додому, Анруї так пильно перезиралися, що в мене складалось враження, ніби неминуче настане мить, коли вони таки перегризуть одне одному горлянки. Як добре поміркувати, такий кінець видавався логічним. Які були ночі в тім будинку, я навіть не намагався собі уявити. Проте вранці знову дибав до них, і всі речі та люди були такі самі, як і вчора. Разом з пані Анруй ми міняли марганцеву пов'язку й для певности трохи прочиняли віконниці. Щоразу марно. Робінзон навіть не помічав, що в хаті повиднішало…
Отак світло обернулося ніччю, незмірно грізною та мовчазною. Господар щоранку зустрічав мене кількома суто селянськими словами. «Ага, ось і доктор! А в нас тут приморозок, мабуть, уже останній!» — зауважував він, підносячи очі догори в маленькому перистилі. Немов погода щось для нас важила. Його дружина намагалась іще раз уласкавити свекруху крізь забарикадовані зсередини двері, але всі спроби ще дужче дратували стару.