Лежачи в бинтах, Робінзон розповів мені про своє дитинство й молодість. Коли йому виповнилось одинадцять років, батько-мати віддали сина в науку до однієї з найдорожчих взуттєвих крамниць. Одного разу, як розносив закупи, клієнтка запропонувала йому втіху, якої він доти навіть уявити не міг. Відтак уже не повернувся до хазяїна — такою огидною видалася власна поведінка. Справді, злягання з клієнткою в ті часи ще було непрощенним злочином. Надто велике враження справила на юного Робінзона муслінова сорочка клієнтки. Шелестка дама в покоях, де повно подушок і портьєр з китицями, пахка рожева плоть — це все назавжди стало джерелом нескінченних розпачливих порівнянь.
Потім було ще чимало іншого. Робінзон побачив різні материки і всесвітнє побойовище, проте ніколи остаточно не позбувсь отого одкровення. І його тішило вертатися думкою до давньої події, розповідати про цю, так би мовити, мить, пережиту в юності.
— Коли в тебе очі отак заплющені, мимоволі замислюєшся, — мовив він. — Усе пливе… В макітрі мов кіно тобі крутять…
Тоді я не зважився сказати, що те кіно йому ще остогидне. Оскільки всі думки ведуть до смерти, колись настане мить, коли в своєму кіно він нічого не бачитиме, крім неї й себе.
Поряд із будинком Анруїв тепер стугонів заводик, і через нього все в будинку тремтіло зранку до вечора. Оподалік виникли й інші підприємства, там усякчас, навіть уночі, щось гуркотіло та бахкало.
— Коли наша хатинка завалиться, нової вже ніхто не поставить! — жартував із цього приводу Анруй, трохи, щоправда, непокоячись. — А вона кінець кінцем таки завалиться!
І справді, зі стелі на підлогу без упину сіявся порох і шматочки тиньку. Архітектор марно запевняв їх, що нема чого боятися, тільки-но перестанеш слухати світ, як почуєшся немов на кораблі, що пливе від одного страху до іншого. Пасажири, відгородившись од світу, давно вже снують задуми, ще печальніші за життя, на всьому ощадять, а згодом починають боятись і дня, й ночі.
Після сніданку до кімнати заходила молодша пані Анруй і, як я їй радив, читала щось Робінзонові. Минали дні. Оповідь про дивовижну клієнтку, яка дісталася йому в роки учнівства, Робінзон переповів і господині, тож його пригода стала зрештою загальною забавою для всіх мешканців будинку. Отак скінчилися наші таємниці, відколи їх витягли на люди. І в нас самих, і на землі, і, напевне, на небі страшне тільки те, що досі не висловлене. Ми матимемо спокій тільки тоді, коли все буде сказане, враз і довіку, бо тоді нарешті запанує тиша і ми вже не боятимемось мовчати. Так буде.
Кілька тижнів, поки витікав гній з повік, мені щастило всілякими пустими балачками відвертати Робінзона від думок про очі й про майбутнє. То я казав, що вікно зачинене, шли насправді воно було відчинене навстіж, то пояснював, що надворі сутінки.
Проте одного дня, коли я відвернувся, Робінзон устав і підійшов аж до вікна, щоб пересвідчитися самому, і, заки я зміг йому перешкодити, здер пов'язки з очей. Добру хвилину вагався. Торкнувсь правої, потім лівої лутки вікна й не хотів спершу вірити, хоча потім був усе-таки змушений повірити. Адже треба повірити.
— Бардамю! — заволав він тоді біля мене. — Бардамю! Воно відчинене! Ти чуєш, вікно відчинене!
Я не знав, що йому на те відповісти, і стояв поруч, мов дурень. Робінзон простяг обидві руки у вікно, на свіже повітря. Очевидячки, нічого не бачив, зате відчував повітря. Тоді скількимога витяг руки в ніч перед собою, немов намагаючись сягнути її краю. Він не хотів вірити в те, що навколо нього тільки ніч. Я вклав його в ліжко, знову заспокоював, але Робінзон уже нітрохи мені не вірив. Робінзон плакав. Він теж дійшов до самого краю. Йому вже нічого не можна було сказати. Як доходиш краю того, що може з тобою статися, настає мить, коли виявляєшся цілковито самотнім. Ти прийшов на край світу. Вже не озивається навіть твоє страждання, і тоді треба повернутися назад, до людей, байдуже яких. У такі хвилини це не важко, бо навіть щоб плакати, потрібно повернутися туди, де все починається, треба прийти до людей.
— Ну, що вирішили робити, як йому стане краще? — спитав я невістку Анруй, коли після тієї сцени ми пішли на кухню: господарі того ранку запросили мене поснідати разом з ними. Власне, вони самі не знали до ладу, як вийти з цієї ситуації. Вартість пансіону, за який треба було б платити, жахала їх, надто пані Анруй, ліпше за чоловіка обізнану, скільки коштує утримання каліки в притулку. Кілька разів вона вже навіть зверталася до доброчинних організацій. Мені про ці заходи вона, звісно, нічого не казала.