Якось увечері Робінзон будь-що намагавсь потримати мене біля себе довше. Він ненастанно щось розповідав і розповідав, розводивсь про речі, відомі нам обом, про спільні подорожі, навіть про те, чого досі ніколи не зважувався згадувати. Або на що раніше завжди бракло часу. Робінзон на мить відцурався життя, і тоді світ, який він обійшов, приплив до нього з усіма своїми скаргами, добротою, лахміттям, покинутими друзями і строкатою мішаниною пережитих почуттів; він вітав їх у своїй безокій голові.
— Я хочу накласти на себе руки! — попередив мене Робінзон, коли страждання видались йому завеликими. А потім таки спромігся пронести їх трохи далі, немов тягар, заважкий для нього й геть непотрібний, проніс дорогою, де не здибав нікого, кому міг би про них розповісти, такі-бо вони величезні і всеохопні. Та він і не зміг би розповісти про свої страждання: осягнути їх власним розумом йому було несила.
Я знав: удачею Робінзон — боягуз, це знав і він сам і завжди сподівався, що його врятують від правди, а проте я все ж почав запитувати себе, чи є десь люди, котрих можна назвати справжніми боягузами… Кажуть, ніби для кожного завжди можна знайти те, за що він ладен умерти, і то без зволікань та нарікань. От тільки не завжди трапляється нагода померти з радістю, — нагода, яка сподобалася б кожному. Й тоді людина помирає, як може і як-небудь… На землі з'являється ще хтось із обличчям йолопа, ще один боягуз, що без усякої причини боїться цілого світу, ото й усе. Це тільки машкара боягузтва.
Робінзон не був ладен померти, скориставшись нагодою, яка йому трапилась. Якби вона трапилася за трохи інших обставин, то, можливо, дужче припала б йому до смаку.
Смерть, зрештою, трохи скидається на шлюб.
Така смерть Робінзонові не подобалася зовсім, отож… Шкода й слів. Треба було, щоб він змирився зі своїм упослідженням і болем. А поки що Робінзон увесь час із неабияким завзяттям найнегіднішим чином загиджував собі душу власним нещастям і розпачем. Згодом він упорядкує своє лихо й тоді розпочне справді нове життя. Повинен розпочати.
— Хоч вір, хоч не вір, — якось озвався Робінзон після вечері, зшиваючи докупи клапті спогадів, — а знай: дарма що я ніколи не мав великих здібностей до мов, наприкінці свого перебування в Детройті я вже міг трохи розмовляти англійською… А тепер мало не все забув, усе, крім одного… Власне, двох слів. Вони завжди спадають мені на гадку, відколи сталося нещастя з моїми очима: Gentlemen tirst! Оце майже все, що я тепер можу сказати англійською, навіть не знаю чому… А правда, їх запам'ятати дуже легко: Gentlemen tirst!
Аби бодай трохи розвіяти його невеселі думки, ми задля розваги стали розмовляти англійською. Й частенько, недоречно й без усякого приводу повторювали: «Gentlemen tirst!» То був жарт, тільки нам зрозумілий. Зрештою ми навчили цих слів і самого Анруя, який часом забігав до нас.
Ворушачи спогади, ми запитували себе, що з того всього могло зостатися й досі. З того, що знали обидва. Уявляли собі, як там ся має Моллі, наша люба Моллі… Натомість Лолу я волів би забути, але кінець кінцем хотілося почути геть про всіх, навіть про Мюзін, так само як і покохатися з нею… Певне, Мюзін тепер десь у Парижі, недалеко від нас, власне, поруч… Але щоб почути щось про неї, я мав би спорядити мало не справжню експедицію…
Ці постаті я вирізняв, а скільки було ще людей, чиї імена, звички, адреси вже давно забуто, а їхні усмішки після стількох важких років намагань не здохнути з голоду зіпсувалися, мов залежаний сир, скривившись у розпачливі гримаси… Спогади теж мають вік. Коли їх полишити плісняві, вони перетворюються на огидні примари, з яких аж скапує егоїзм, марнославство, брехня… Спогади зогнивають, мов яблука. Тож ми з Робінзоном говорили про нашу молодість, тішились і втішалися нею. Й не вірили, що вона минула.
До речі, я давненько не навідував матері. Візити до неї аж ніяк не зміцнювали моєї нервової системи. Моя мати ще більша за мене песимістка… Завжди сидить у своїй крамничці й без упину нагромаджує навколо себе розчарування, яких зазнала впродовж незліченних своїх років… Коли я приходжу, розповідає десь отаке: «Знаєш, тітка Гортензія вже два місяці як померла в Кутансі… Ти, може, б з'їздив туди? А Клемантен, — пам'ятаєш Клемантена? Натирача паркету, що грався з тобою, коли ти був малям? Так-от, його підібрали позавчора на Абукірській вулиці. Він не їв три дні».