У сподіваннях минають усі пообідні години, цілі тижні у вестибюлі й на порозі мого злиденного диспансеру, пацієнти немов перечікують дощ, ремиґають свої сподівання на відсотки, прагнення мати харкотиння, справді заражене бацилами, — справжнє харкотиння, стовідсоткові сухоти. Одужання в їхніх сподіваннях з'являється тільки тоді, як отримано пенсію; звісно, вони думають і про одужання, проте рідко, їх цілковито засліплювало бажання стати рантьє, — байдуже, яким жалюгідним і на яких умовах. Вони вже не здатні жити без цього несхитного найвищого бажання, супроти якого всі менші бажання і навіть сама смерть видаються чимсь другорядним, щонайбільше спортивним ризиком. Смерть, зрештою, — справа кількох годин, ба навіть хвилин, тоді як рента — однаково, що злидні, вона довічна. Багатії впиваються інакше і тому ніколи не спроможні зрозуміти цю одержимість власною безпекою. Бути багатим — інший різновид пияцтва, людина впивається забуттям. Тим-то й прагнуть стати багатим — щоб мати забуття.
Мало-помалу я втратив погану звичку обіцяти хворим здоров'я. Така обіцянка, перспектива бути здоровим, не могла їм сподобатись. Адже коли із здоров'ям гаразд — це означає працювати, а що далі? Натомість державна пенсія, хай навіть мізерна, — воістину божественний дарунок.
Коли нема грошей, щоб дати злидарям, краще мовчати. Розмовляти з ними про щось інше, ніж гроші, — це майже завжди дурити їх і брехати. Багатіям напрочуд легко знайти собі розвагу, їм, наприклад, досить подивитись у дзеркало, бо з усього, чим можна милуватись у світі, нема милішого над багатіїв. Аби покріпити багатіїв, їх, немов обвислі цицьки, що десять років підтягують, даючи вищий ступінь ордена Почесного легіону, і тоді їм є чим перейматися наступні десять років. Оце й усе. Моїми пацієнтами були егоїсти, злидарі, матеріалісти, що замкнулися в огидних проектах здобути пенсію, мати криваве харкотиння з позитивною реакцією. До всього іншого їм байдуже, їм байдуже навіть до того, яка тепер пора року. А тим часом пори року позначалися на них, а вони й знати не хотіли, що саме призводить до кашлю й до хвороби і що взимку, наприклад, застуджуються набагато частіше, ніж улітку, зате кров'ю найбільше харкають навесні, а в спеку можна за тиждень утратити три кілограми ваги. Часом я чув, як вони, чекаючи черги й гадаючи, ніби мене немає поблизу, розмовляли між собою. Вони розповідали про мене жахіття, яким нема кінця-краю, й поширювали таку брехню, що її навіть годі уявити. Такі розмови, напевне, збадьорювали їх, бо й не знаю якої загадкової відваги вони потребували, щоб ставати дедалі безжальнішими, затятішими й лихішими, щоб жити і триматися. Тож від лихослів'я, обмов, зневаги і погроз їм, мабуть, ставало трохи легше. А проте я ставився до них якомога ласкавіше, вдавався до всіх засобів, ставав на їхній бік, намагався бути корисним, призначав багато сполук йоду, щоб вони по змозі випльовували свої кляті бацили, але ніколи не спромігся нейтралізувати властиве їм паскудство…
Вони сиділи переді мною, посміхаючись, наче слуги, коли я їх розпитував, проте не любили мене нітрохи, передусім тому, що я робив їм добро, а по-друге, тому, що був бідний і йти лікуватися до мене — однаково, що лікуватися задурно, а така ситуація ніколи не лестить хворому, навіть коли йдеться про пенсію. А як я відвертавсь, то, певне, не було такої паскудної чутки, якої хворі не пустили б про мене. Я навіть не мав машини, на відміну від решти околичних лікарів, і те, що я ходжу пішки, пацієнти вважали за своєрідну хворобу. Тільки-но моїх хворих трохи під'юдити, — а мої колеги не вбачали в цьому ніякого зла, — як вони помщалися мені за всю мою доброту, послужливість і відданість. Що ж, у житті завжди так. А час, проте, минав.
Одного вечора, коли в моїй почекальні майже нікого не було, до мене на розмову прийшов якийсь священик. Я не знав, хто він, і мало не вигнав його за двері. Я не любив священиків і мав для цього свої причини, надто відтоді, як у Сан-Тапеті тамтешній священик продав мене на галеру. Я марно намагався пригадати, чи я вже бачив цього священика давніше, — щоб знати, за що його лаяти, — але він і справді ще ніколи не траплявся мені на очі. Він, напевне, хоч і тутешній, уночі не тиняється, як я, по Рансі. А може, на вулицях він уникав мене? Я замислився. Зрештою, його, либонь, попередили, що я не люблю священиків, бо це відчувалось у квапливості, з якою він звернувся до мене. Тож біля ліжка хворого ми ще ніколи з ним не бачились. Уже двадцять років, розповідав священик, він править у недалекій церкві. Парафіян багато, а от жертвують мало. Одне слово, жебрак, а не священик. А жебрак — значить, мій товариш. Як йому, мабуть, незручно місити в отій сутані тутешню багнюку. Я так і сказав йому. Яка екстравагантність — морочитись із такою кумедною одежиною.