Моя медсестра нарешті заповнила картки — геть усі, аж до останньої. Далі в неї вже не було причин сидіти й підслухати нас. Вона пішла, але вкрай роздратована, і ринула в густу пелену дощу, чим гучніше бахнувши дверима.
Під час розмови священик і назвався: то був абат Протіст. Мало-помалу, вагаючись і недоказуючи, він признався, що разом з невісткою Анруй намагається влаштувати стару й Робінзона до якогось не дуже дорогого монастирського притулку. Вони ще тільки шукають той притулок.
Якби придивитись до абата Протіста, він у крайньому разі міг би видатись пересічним продавцем, а то навіть і досвідченим крамарем, що вже давно встиг запліснявіти й засохнути між своїми прилавками. Його несміливі слова незаперечно свідчили про плебейську вдачу. Так само, як і віддих. Тут я не помиливсь анітрохи. Віддих виказував, що абат їсть не пережовуючи й запиває їжу білим вином.
Невістка, розповів абат, прийшла до нього невдовзі після замаху, просячи порятувати їх із тієї халепи, в яку вони потрапили. Коли абат розказував, мені здалося, ніби він шукає виправдань, ніби соромиться своєї згоди. Щоправда, через мене йому було не варто перейматися таким дріб'язком. Тут і так усе зрозуміло. Він приєднався до нас, теж поринав у ніч, більш нічого. Тим гірше для священика! Разом із грошима в нього дедалі меншало клятої сміливости. Тим гірше! В усьому диспансері не чулося ні звуку, на передмістя опустилася ніч, і абат говорив тихо, щоб його справді міг чути тільки я. А проте він даремно розмовляв пошепки, попри його зусилля, кожне слово видавалося нестерпним криком, — мабуть, через лунку тишу, яка посилювала найслабший звук. А може, тиша була тільки в мені? Мене ввесь час поривало вигукнути: «А хай тобі заціпить!» Зі страху мені навіть дрібно тремтіли губи, раз у раз западала напружена мовчанка.
Тепер, коли абата захопили наші спільні перестрахи, він уже й сам не знав до ладу, що діяти, як далі плентати в темряві за нами навпомацки. Гурт невеличкий. Абат силкувався довідатись, хто з нас уже заплутався остаточно. Куди ми прямуємо? Бо й сам хотів простягти руку своїм новим приятелям на шляху до мети, якої ми досягнемо або всі разом, або ж ніхто. Відтепер ми рушали в дальшу подорож усім гуртом. Абат, як і ми, як і решта люду, теж навчиться ходити поночі. Поки що він іще зашпортувавсь. Запитував, що робити, аби не впасти. Та якщо йому страшно, чого ж він прийшов? До краю ми дійдемо всі вкупі й там уже дізнаємось, чого шукати в цій пригоді. Бо життя — це тільки промінець, що гасне серед ночі.
А можливо, ми ніколи й не дізнаємось, що не знайшли нічого. Отака вона, смерть…
А тим часом слід просуватись уперед, хай навіть упомацки. Зрештою, звідси, де ми тепер, відступити не можна. Вибору нема. Паскудна людська справедливість разом із законом чигала на нас повсюди, на кожному розі. Невістка Анруй тримала за руку бабцю та її сина, а я вчепився за неї й за Робінзона. Ми були вкупі. Саме так. Це я одразу ж і пояснив абатові. Він усе зрозумів.
Байдуже, несамохіть чи з власної волі ми опинились у такому становищі, було б дуже зле, якби нас заскочили й викрили випадкові перехожі, — казав я ще абатові, ба навіть наполягав на цьому. Якщо раптом когось іздибаєш, слід удати, ніби просто гуляв, прикинутись дурником. Це наказ. І, звичайно, поводитися слід природно. Тепер абат уже все збагнув і у відповідь міцно потис мені руку. Зрозуміло, що й він дуже боїться. Абат лише початківець. Він вагався, навіть блудив словами, мов невинний. Там, де ми опинились, не було ні дороги, ні світла, замість них — тільки розрахунок, і ми простували далі, не дуже покладаючись на нього. Слів, до яких звичайно вдаються в таких випадках, аби набратися духу, теж ніхто не вимовляв. Жодна луна не озивалася, ми вже покинули суспільство. Страх не каже ані «так», ані «ні». Страх тільки всотує все, що кажуть, усе, що думають, — абсолютно все.
У таких випадках не зарадить і коли вирячиш очі серед пітьми. Це від страху занапастити себе, авжеж. Ніч гасить усе, навіть погляди. Вона спустошила нас. Треба вхопитися за руки, бо впадемо. Люди дня більше не розуміють нас. Ми відгороджені від них своїм страхом, він душитиме нас аж до тієї миті, коли настане той або той кінець і можна буде нарешті приєднатись до паскудної решти людства — в житті або в смерті.
Абат мав тільки допомогти нам тієї миті й негайно засвоїти науку — таке його завдання. А втім, він і прийшов для цього, і попервах мав якнайшвидше влаштувати бабцю Анруй, а з нею й Робінзона до монастиря де-небудь у провінції. Абат гадав, що таку оборудку можна залагодити, я погодився з ним. Але ми мали чекати довгі місяці, заки десь вивільниться місце, а нам чекати було несила. З нас досить.