Царство мертвих починалось неподалік, на майдані Тертр. Ми дуже вигідно вмостились, аби бачити їх. Мерці неслися над галереєю Дюфаель, прямуючи на схід.
Але ще треба знати, як підступитися до них, як зазирнути в їхні майже заплющені очі, бо спалахи світляних реклам, дарма що пронизують хмари, заважають роздивитися небіжчиків. Онде вони, мерці, і я зразу збагнув, що вони взяли Бебера, Бебер навіть кивав мені разом із блідою, мов крейда, дівчиною поруч, — дівчиною з Рансі, яка нарешті зробила аборт, позбавившись цього разу всіх своїх нутрощів.
Подекуди видніло чимало моїх давніх пацієнтів, про яких я більше ніколи не думав, — а також іншого люду. Онде самотній негр у білій хмаринці, якого надто ревно шмагали, я знав його в Топо, а он і Ґрапа, старий лейтенант з лісової пущі! Про них — про лейтенанта, про закатованого негра та про іспанця-священика — я інколи згадую; священик прийшов цієї ночі разом з мерцями задля святих молитов, і його золотий хрест вельми заважає йому пурхати в небесній блакиті. Хрест чіпляється за найбрудніші, поруділі хмари, а я помалу-малу розпізнаю інших людей, які вже пощезли, щоразу інших… їх так багато, аж відчуваєш справжній сором за те, що не мав досить часу роздивитися їх, коли вони впродовж довгих років жили поряд…
Щоправда, часу ніколи не буває досить, навіть на те, щоб подумати про себе.
Зрештою, всі ті паскуди обернулись у янголів, а я й не помітив цього! Тепер їх повнісінькі хмари, незвичайних і дивних! Вони гуляють над містом! Якусь мить я шукав серед них Моллі, мою милу, єдину подругу, але вона не прийшла разом з ними… Напевне, має своє, окремішнє невеличке небо біля ласкавого Господа: адже Моллі завжди була така добра… Мене втішило, що я не знайшов її серед цих заброд, бо всі вони — безперечні заброди, придурки, потолоч, зграя примар, що зібралися над містом. Надто з недалекого цвинтаря ввесь час тислись і тислись якісь нікчемні людці. А цвинтар, проте, невеличкий, то цвинтар комунарів, що, закривавлені, без угаву роззявляють роти, щоб і далі галасувати, хоч і несила… Вони чекають разом з рештою, чекають Лаперуза з південних морів, що цієї ночі поведе їх усіх на збори… А Лаперуз ніяк не підготується, бо дерев'яна нога неодмінно стає впоперек, і йому, по-перше, завжди дуже важко її притулити як слід, а по-друге, він ніяк не може знайти свого великого лорнета.
Лаперуз не хоче підійматися на хмари, не маючи на шиї лорнета. Ця думка не дає йому спокою, до того ж він шукає свою славетну далекоглядну трубу, що звідала стільки пригод, — справжню забавку, крізь яку видно вдалині людей і речі, і навіть в іще дальшій далині, коли дивитися з тоншого краю, стають привабливіші мірою того і всупереч тому, як наближаєшся до них. А козаки, поховані під Муленом, не спромагаються вийти з могил. їхні зусилля просто страхітливі, але марні, пробували вже не раз… Вони знов і знов падають у могилу, вони п'яні з 1820 року.
А проте раптова злива змусила вискочити і їх, нарешті козаки протверезіли і знялися над містом. Зібрались у коло й розмалювали ніч своїм неспокоєм, стрибаючи з хмаринки на хмаринку. їх, як здавалося, надто приваблювала Опера з її вогнищем анонсів посередині. Привиди підлітали до неї, аби відскочити на інший край небес, і їх було так багато, вони так метушились, аж у голові паморочилося. Лаперуз, нарешті спорядившись, волів, щоб його поставили сторч, коли бамкне останній удар четвертої години, щоб його підтримали, здибили, мов коня збруєю. Коли Лаперуза врешті поставили й підперли, він і далі крутивсь і вимахував руками. Як пробамкало четверту, великий мореплавець заточився: він саме застібав ґудзики. За Лаперузом затовклося, заворушилось усе небо. Немов крига скресла; звідусіль перекидьки летіли примари, всі примари всіх історичних часів. Вони гналися, зчіплялись, звинувачували одне одного — сторіччя проти сторіччя. Північний вокзал надовго присів і затих від їхньої страхітливої веремії. Обрій заяснів і зблакитнів, нарешті піднявся день крізь величезну діру, яку, щезаючи й утікаючи, проробили привиди в чорному запиналі ночі.
Затим десь розгледіти їх стало дуже важко. Бо треба знати, як вийти за межі свого часу.
Якщо й пощастить їх добачити, то лише там, над Англією, але в тій стороні завжди такий густий, такий липучий туман, немов там вітрила одні поперед одними піднімаються від землі аж до неба, зависнувши навіки. Та коли призвичаїтися й бути вкрай пильним, можна таки добачити їх, хоча ніколи не вдається спостерігати їх довго, бо пориви вітру з моря щоразу приносять нові клапті туману.