Велетенська жінка стоїть там і стереже острів, — це вже остання. її голова здіймається набагато вище від найвищих пасом туману. На острові вона єдина бодай трохи жива істота. її руді коси знялися геть над усім і ще трохи золотять закрайки хмар, — оце й усе, що лишилось від сонця.
Вона, як пояснюють, намагається заварити собі чай. І треба, щоб намагалась, бо стоїть тут навіки. Жінка ніколи не скінчить кип'ятити свій чай, бо туман стає набагато густіший і пронизливіший. Замість чашки в неї корпус корабля, найкращого, найбільшого, якого вона спромоглася знайти в Саутгемптоні, вона ставить чай так, щоб його нагрівали нескінченні хвилі. Вона ворушиться… Повертає все довколишнє величезним веслом. Така її робота.
Вона ні на що не дивиться, стоїть, завжди поважна, схиливши голову.
Козацьке коло пронеслося їй над самою головою, але вона й не ворухнулася, звикла, що тут щезають примари всього континенту. Тут кінець.
Вона перебирає пальцями — і цього їй досить — жарини під попелом межи двох ізчорнілих лісів.
Вона намагається роздмухати вогонь, тепер у неї є все, але її чай не закипить ніколи.
Бо вже нема життя, аби розпалити полум'я.
Вже нема життя ні для кого в світі, тільки вона ще живе, і от-от настане кінець…
Таня розбудила мене в моєму ліжку, де ми зрештою закінчили свої мандри. Була десята година ранку. Аби спекатися дівчини, я сказав, ніби кепсько почуваюсь і тому ще трохи полежу.
Життя почалося. Таня вдала, ніби повірила мені. Тільки-но вона вийшла з кімнати, я теж зібравсь в дорогу, бо й справді мав іще дещо зробити. Нічне гультяйство немов пробудило в мені дивні докори сумління: не давали спокою думки про Робінзона. Адже я його покинув напризволяще, ба гірше: доручив опіці абата Протіста. Цим сказано все. До мене, звичайно, доходили чутки, ніби там, у Тулузі, Робінзонові добре, навіть бабця Анруй стала з ним ласкавіша. А проте інколи, — правда ж? — тобі ніколи не скажуть того, про що найдужче кортить почути. Тож оті непевні чутки, власне, нічого мені не сповіщали.
Стурбований, я подався в Рансі за новинами — докладними й точними. Мав пройти вулицею Батіньйоль, на якій жив Помон: такий був мій маршрут. Коли ж дійшов майже до його будинку, то неабияк здивувався, побачивши на розі самого Помона, що, здається, стежив за невисоким добродієм, ідучи за ним назирці. Для Помона, що ніколи не виходив з дому, то, напевне, була справжня подія. Я зразу ж упізнав і чоловіка, за яким він стежив, то був один його клієнт — «Сід», як він називав себе в листах. Але з потаємних джерел ми ще дізналися, що цей Сід працює на пошті.
Уже не один рік Сід підганяв Помона, аби той знайшов йому добре виховану подружку, його мрію. Але пропоновані йому дівчата ніколи не мали, як на його смак, досить доброго виховання, завжди робили щось не так, отже й не підходили йому. Коли добре поміркувати, існують два головні різновиди «подружок»: ті, в котрих «широкі погляди», і ті, що дістали «добре католицьке виховання». Отож для злидарів є два способи почуватися вищими і два способи пробуджувати неспокій і невдоволення: «пропаща душа» і «розважлива дівчина».
Місяць за місяцем усі Сідові заощадження йшли на ті пошуки. Тепер із Помоновою допомогою він дійшов краю своїх ресурсів, а також межі сподівань. Згодом я дізнався: цього самого дня Сід вирішив накласти на себе руки десь у глухому закутку. А втім, тільки побачивши Помона, що вийшов з дому, я не сумнівався: діється щось незвичайне. Тож я таки довгенько йшов їм услід батіньйольськими кварталами; на вулицях ставало дедалі менше крамниць, ба навіть барв, а в кінці з'явилися підозрілі підвальчики, тулячись біля самої акцизної контори. Коли нікуди не квапишся, на тих вуличках украй легко заблукати, — по-перше, через сум, який вони навівають, по-друге, через байдужість, якою тут повите все навколо. Якщо мати хоч трохи грошей, слід негайно брати таксі, аби уникнути нестерпної довколишньої нудьги. В тутешніх жителів така тяжка доля, аж мимоволі бентежишся. Здається, по той бік позапинаних вікон дрібні рантьє навмисне не закрили газ. Тут нічого не вдієш. «Паскудство!» — кажуть у таких випадках, але нього замало.
До того ж нема навіть лави, де можна посидіти. Всюди сірі, брудні тони. Коли дощить, краплі падають з усіх боків, летять в обличчя й вуха, а вулиця стає ковзка, мов спина величезної рибини з борозенкою посередині. В цьому районі не те що нелад, — він радше скидається на більш-менш упорядковану в'язницю — в'язницю, якій не потрібні двері.