Зате коли надходить зима, то, звичайно, повертатися дуже тяжко, тяжко признатися собі, що вже кінець, тяжко сказати собі правду. Залишаєшся серед холоду з тягарем літ, а однак сподіваєшся. Річ зрозуміла.
Адже людина ница. І не треба нікому докоряти. Передусім тішитись і бути щасливим — таке моє гасло. А згодом, коли починаєш ховатися від людей, це означає, що ти боїшся тішитись разом з ними. Це справжня хвороба. Годилося б дізнатись, чого людина так уперто не хоче лікуватися від самотности. Ще один чолов'яга, капрал, з яким я у воєнні роки здибався був у шпиталі, вряди-годи розповідав мені про такі почування. Який жаль, що я більше ніколи його не бачив! «Земля мертва! — тлумачив мені капрал. — Нема нічого, крім хробачні, що нас точить, хробачні на гидкому велетенському трупі, хробачні, що ввесь час пожирає його нутрощі й живиться трутизною… З нами нічого не вдієш. Ми гнилі від народження, авжеж!»
Але це не завадило тому, що одного вечора його притьмом повели під бастіони, тобто цей мрійник був іще придатний для розстрілу. Його повели аж два поліцаї, один як жердина, другий коротун. Я добре пам'ятаю ту подію. У військовому трибуналі казали, ніби то анархіст.
Коли згадуєш минувшину, з'являється бажання знову почути слова, що їх говорив той чи той, і побачити самих тих людей, аби запитати в них, що вони хотіли тоді сказати… Але ж вони давно відійшли. А ми були не досить тямущі, щоб їх зрозуміти. Хотілося б дізнатись, чи вони відтоді часом не змінили своєї думки… Проте запізно! їм давно капець, про них більше ніхто не знає. Тож слід тоді самому йти далі своїм шляхом, просуватися серед ночі. Ти втратив справжніх товаришів. Ти просто, коли був іще час, не поставив їм правильного, найслушнішого запитання. Живши поряд із ними, не знав, що запитувати. А тепер ти прощавай. А втім, людина завжди запізнюється. Але все це — жалі, які не допоможуть заробити на хліб.
На превелике щастя, якось уранці до мене нарешті зайшла бодай одна людина — абат Протіст, що мав поділитися прибутком, який надходив нам унаслідок оборудки з печерою бабці Анруй. А я вже й надій не покладав на цього священика. Його мов небеса послали. Кожному з нас припадало по півтори тисячі франків! Водночас він приніс добрі вістки про Робінзона. Його очам, здається, стало набагато краще. Навіть повіки не гнояться. І всі там запрошують мене. А я, зрештою, обіцяв їх провідати. Протіст навіть наполягав, щоб я поїхав. З того, що він розповідав мені далі, я збагнув: Робінзон невдовзі має побратись із донькою свічкарки в церкві біля печери, — в тій самій церкві, до якої належали мощі бабці Анруй.
Це все неминуче навернуло нашу розмову до небіжчика пана Анруя, проте ненадовго, й ми заговорили на приємніші теми — про Робінзонове майбутнє і про саме місто Тулузу, якого я зовсім не знав і про яке мені колись давно розповідав Ґрапа, про комерцію, яку там провадить Робінзон удвох із старою, і нарешті про дівчину, що вийде за нього. Одне слово, балачки потрохи про все й про всіх… Півтори тисячі франків! Ця сума зробила мене поблажливим оптимістом. Усі проекти, які викладав Протіст і які стосувалися Робінзона, з огляду на обставини, видавались мені розважливі, мудрі, слушні й цілком прийнятні. Все владнається. Принаймні я так гадав. Потім ми з абатом заговорили про людські літа. И він, і я вже давно переступили межу тридцяти років. Наші тридцять дальшали на непривітних берегах минувшини, про які ми навряд чи й шкодували. Не варто навіть обертатися, щоб розпізнати ті далекі береги. Старіючи, ми небагато й утратили. Зрештою, треба бути нікчемою, виснував я, щоб шкодувати за тим або тим роком більше, ніж за рештою! Бо ми, панотче, старіючи, набираємось завзяття, та й неабиякого! Хіба тішив нас учорашній день? А минулий рік? Який він, по-вашому? За чим шкодувати? За молодістю? Та ми ніколи її не мали!..
Злидарі з плином літ скорше й справді молодшають душею й наприкінці життя, якщо лише намагатимуться позбутися дорогою всієї брехні, страху та ницого бажання коритись, вони будуть, власне, не такі огидні, як на початку. А все інше, що існує на землі, — не для них. Воно їх не обходить! їхнє єдине справжнє завдання — позбутися покори, виблювати її. Якщо цілковито впораються з ним, перше ніж здохнути, то зможуть хизуватися, що недаремно жили.
На мене вочевидь найшло натхнення. П'ятнадцять сотень франків додавали мені завзяття, і я повів далі:
— Панотче, єдина справжня молодість — це коли ти любиш увесь світ, нікого не виділяючи, тільки в цьому є істина, тільки це означає бути насправді молодим і по-новому дивитися на світ. Гаразд, панотче, а чи багато ви знаєте молоді, що має такі душевні настанови? Я от зовсім не знаю! Повсюди бачу лише давні зашкарублі дурниці, які обсіли більш-менш юних, і що більше тієї глупоти, то з більшою силою дошкуляє вона молоді, а молодь іще дужче бундючиться, мовляв, яка вона несказанно молода! Але це неправда, це вигадки. Ота молодість — мов чиряк: гною більшає, і він надимає їх, спричиняючи біль усередині.