Протіст збентежився від моїх промов. Аби не дратувати його довше, я вирішив змінити тему. Надто тому, що він був зі мною дуже люб'язний, навіть запобігливий. А проте важко не повертатися до того, що переслідує тебе так, як переслідували мене оці міркування. Тільки-но опинишся сам, як тебе починає гнітити власне життя. Ти пригнічений. Аби позбутися тієї гнітючости, намагаєшся потроху кепкувати з усіх людей, що навідуються до тебе, а це набридає їм. Бути самотнім означає прагнути смерти.
Я сказав абатові:
— Треба вмирати ще довше, ніж здихає собака, нехай смерть триває тисячу хвилин і кожна хвилина несе нові страждання й містить досить жаху, щоб разів із тисячу змусити тебе забути всю насолоду, якої можна зазнати, кохаючись перед тим ціле тисячоліття… Тоді щастя на землі полягало б у тому, щоб померти з насолодою, померти втішаючись. А все решта — пусте, тільки страх, у якому не смієш признатися, нікчемне прикидання.
Протіст, дослухаючись до моїх розважань, зауважив, що я вочевидь знову захворів. Можливо, він казав правду і я не мав слушности ні в чому. У своєму усамітненні, намагаючись знайти кару для всесвітнього егоїзму, я поширив уяву на світ дійсносте, заходився шукати тієї кари в небутті! Глузуйте як хочете, адже нагод вийти з дому вкрай мало, бо завжди бракує грошей, а нагод вийти із власного єства й злягатися з кимсь — іще менше.
Мені хотілося б, щоб моя суперечлива філософія нітрохи не зачіпала релігійних переконань Протіста, але, треба признатися, в усьому його характері проступала огидна зверхність, яка, напевне, ще й як дратувала довколишніх. Як на нього, всі люди, сподіваючись вічного життя, перебувають на землі, мов у залі чекання, і кожне має свій щасливий або нещасливий номер. Його номер безперечно щасливий, він потрапить у рай. А на решту людства йому начхати.
Такі переконання нестерпні. Натомість, коли цього ж вечора абат запропонував мені авансувати суму, потрібну на подорож до Тулузи, я взагалі припинив набридати й суперечити йому. Страх знову застати в «Тарапу» Таню з її привидом змусив мене погодитись із Протістовою пропозицією без жодних заперечень. Усе-таки один або й два тижні безжурного існування! — казав я собі. Диявол знає всі способи, аби спокусити смертного. Пізнати їх до кінця — неможлива річ. Якби жив досить довго, то вже б не знав, куди податися, щоб знову шукати собі щастя. Бо всюди порозставляли б виродки щастя, щоб вони засмерділи всі закутки землі й ніде не можна було навіть дихати. Щодо тих, справжніх виродків, які виставляють у музеях, то дехто, поглянувши на них, зразу починає блювати. Тож і від наших таких ницих спроб доскочити щастя можна враз занедужати, такі-бо вони недолугі, і вмерти набагато раніше, ніж судилося.
Ми перестанемо гинути від спроб досягнути щастя тільки тоді, коли забудемо про них. Це коли не брати до уваги лиха, яке ми заподіяли собі, щоб опинитись на своєму теперішньому місці, щоб надати чарів нашим сподіванням, недолугим уявленням про щастя, поривам, брехні… Чого ж тут іще хотіти? І чого тоді варті наші гроші? А водночас і наші манери, і вічне життя, якщо хто до нього прагне… Й слова, які ти казав і кажеш, гадаючи, ніби ніхто раніше не вимовляв їх до того, як вони виповнили тобі мозок та рот; і пахощі, пестощі, міміка — зрештою, все, до чого ти вдавався, аби приховати це лихо й не говорити про нього через сором і страх, що воно повернеться до нас як нудота? Тож не завзяття нам бракує, ні, а радше змоги стати на істинний шлях, що провадить до спокійної смерти.
Поїздка до Тулузи була, власне, ще однією дурницею. Поміркувавши, я ще більш утвердився на цій думці. Отже, не маю виправдань. Проте, йдучи отак за Робінзоном через усі його пригоди, я відчув, як мене ваблять усілякі непевні оборудки. Бо ж іще в Нью-Йорку я втратив сон, коли мене бентежило бажання дізнатись, чи зможу я плентати за Робінзоном і далі. Ти тонеш, попервах ніч лякає тебе, потім її хочеться таки збагнути, й ти вже не кидаєш глибин. Але надто багато речей треба збагнути водночас. А життя коротке. Ти б не хотів бути з кимось несправедливим. У тебе вагання, ти не смієш судити про все зразу, а надто боїшся, що помреш, поки триватимуть вагання: адже в такому разі виявилося б, що ти прийшов на землю даремно. А це найгірше, що може спіткати людину.