А тим часом у земних надрах мерцями верховодила бабця Анруй. По суті, вона працювала там за двох. Туристичні екскурсії скрашувала короткими оповідями про пергаментних мертвяків.
— Панії й панове, вони нітрохи не огидні, бо, як бачите, зберігались у вапні понад півтисячі років. Наша колекція в світі унікальна… Плоть очевидячки щезла… Тільки шкіра лишилась, але й вона вичинена… Вони голі, та в них нема непристойности. Зауважте: дитятко було поховане разом із матір'ю. Дитятко теж добре збереглося. А ось велетень у сорочці з мереживом. Погляньте, в нього цілі всі зуби…
Закінчуючи, бабця ще поплескувала мерців по грудях, і тоді здавалось, ніби гупає барабан.
— Погляньте, панії й панове, в цього зосталося тільки одне око… геть висохло… і язик теж став мов шкірка! — Стара торкала його пальцем: — Він показує язика, але в цьому нема нічого огидного… Панії і панове, виходячи, платіть скільки хочете, але звичайно дають два франки з дорослого і один з дитини… їх можна навіть помацати, заки підете нагору… Самі пересвідчитесь… Тільки не смикайте дуже сильно, я вам не раджу… Вони дуже тендітні…
Бабця Анруй, тільки-но приїхавши, зразу надумала збільшити власну платню, а про це треба було домовлятися з єпископом. Проте вирішити це питання вони не могли, бо настоятель церкви святого Епоніма сам хотів забирати третину прибутків, крім того, всякчас протестував Робінзон, бо, як йому здавалось, його пай був украй мізерний.
— Я голий, мов церковна миша! Мене одурили і вже вкотре! — скаржився він. — Ото не щастить мені! А для старої ця печера незгірше місце! І, скажу тобі, вона, гадина, вже напхала собі повні кишені.
— Але ж ти не вклав у цю справу ані франка! — зауважив я, щоб заспокоїти Робінзона й показати йому, де правда. — А годують тебе як! Дбають про тебе!
Проте Робінзон уперся, мов віслюк, йому здавалось, ніби всі його ошукують. Він нічого не хотів розуміти, не хотів змиритися.
— Поглянь: ти, зрештою, ще й непогано викрутивсь. Виборсався з такої мерзоти! Чого тобі нарікати? Якби тебе не прихистили тут, ти б опинився на каторзі в Каєнні. А тебе й пальцем не зачепили! А тут ти знайшов ще й душку Мадлон, що прихилилась до тебе своїм добрим серцем. Ти просто хворий, інакше чого тобі нарікати? Надто тепер, коли підгоїлись очі.
— То ти кажеш, я навіть не знаю, на що мені нарікати? — відказав Робінзон. — Але я ввесь час відчуваю, що треба нарікати. Так-то. Мені більше нічого й не лишилося. Скажу тобі… це єдине, що мені дозволене. А втім, тебе ж ніхто не силує слухати.
Робінзон і далі ремствував, скоро ми лишилися самі, і я став боятися тих хвилин товариської довіри. Дививсь, як Робінзон кліпає повіками, з яких на сонці ще трохи сочилася рідина, і казав собі, що він, власне, нітрохи не привабливий. Є ж на світі тварини, котрих, дарма що безневинні й нещасливі, однаково цькують. їм чогось бракує.
— Та ти б здох у в'язниці! — знову винуватив я Робінзона, щоб він хоч трохи взявся за розум.
— Я вже був у в'язниці. Там не гірше, ніж тут, де я тепер. Ти спізнився.
А раніше він мені ніколи не казав, що сидів у в'язниці. Певне, це було до нашої зустрічі, до війни. Робінзон і далі наполягав на своєму:
— Слухай, скажу тобі, є тільки одна свобода: по-перше, ясно бачити, а по-друге, мати повні кишені грошенят, усе інше — непотріб!
— Чого ти, зрештою, хочеш? — запитав тоді я. Коли Робінзона отак примушували висловитись, наважитися, він одразу бентеживсь. Проте цікаво було б послухати, що все-таки вигадає цього разу…
Поки Мадлон працювала вдень у майстерні, а бабця Анруй показувала свої вишкребки туристам, ми ходили до кав'ярні в гаю. То було єдине місце, де Робінзон почувався справді добре. Либонь, через галас численних пташок над головою. Скільки ж їх там! Надто о п'ятій годині, коли пернаті поверталися до гнізд, перегрівшись на літньому сонці. Вони хмарою спадали на гай. Кажуть, перукар, який мав поблизу перукарню, навіть збожеволів — і саме через те, що рік у рік чув галас отого птаства. Атож, розмовляючи з Робінзоном, ми майже не чули один одного. Проте його той галас тішив.
— Якби вони справно давали мені чотири су з кожного відвідувача, я був би задоволений.
Робінзон, мабуть, що чверть години повертався до свого клопоту. А в проміжках йому пригадувались барви минувшини, пережиті пригоди, до речі, й з часу роботи в африканській компанії «Пордюр'єр», яку ми обидва добре знали, а також усілякі інші паскудства. Він про них досі ніколи не згадував, либонь, не наважувався. По суті, Робінзон був дуже скритний і полюбляв усе приховувати.