Ми ненастанно розводились про всілякі дурниці: антиварикозні панчохи, оптимальні фарадеєві струми, методи лікування ліктьових бурситів… Зрештою, смиренно корячись Баритоновим указівкам та вподобанням, я говорив про все й ні про що, мов справжній фахівець. Баритон правив мені за проводиря і супутника в цій безмежно нудній прогулянці; здавалось, він ніколи не насититься балачками. Парапен, звісно, кепкував у душі, забризкуючи скатертину начальниковим бордо, чуючи, що поміж суперечок ми дійшли до теми, яка завдовжки має бути локшина.
Але досить спогадів про того негідника Баритона! Зрештою я таки домігся, що він щез. Це вимагало від мене неабиякої винахідливости.
Серед пацієнтів, котрих доручили моєму піклуванню, найпаскудніші завдавали мені чималого клопоту. То їм потрібен душ… То їм треба ставити зонд… А їхні дрібні нечестя, жорстокість, манія: щоб усе було стерильне… Одна молода пансіонерка досить часто накликала на мою голову начальникові докори. Вона плюндрувала садок, висмикуючи квіти, то була манія, а я страшенно не любив, коли мені докоряють…
її прозивали „наречена“. Ця аргентинка не мала жодної соматичної недуги, зате в її психіці панувала однісінька ідея: вийти заміж за рідного батька. Тож квіти з усіх клумб ішли нате, аби їх пришпилювати до великої білої намітки, яку пацієнтка носила не скидаючи день і ніч. Фанатично побожна родина пацієнтки страх як соромилась такої ганебної хвороби. Батько-мати сховали свою доньку від світу разом з її ідеєю. На Баритонову думку, вона стала жертвою суворого й вимогливого, проте непослідовного виховання, жертвою абсолютної моралі, яка, так би мовити, розперла їй голову.
Коли сутеніло, ми після довгого переклику вкладали всіх хворих у ліжко, а потім ходили по палатах, аби перешкодити надміру збудливим пацієнтам несамовито мастурбувати перед сном. Украй важливо було допильнувати їх у суботу, бо про клініку пішла б лиха слава, якби в неділю, коли хворих провідують, родичі виявили, що пацієнти знесилені онанізмом.
Це все нагадало мені про Бебера й мій славетний сироп. У Віньї я давав хворим величезні кількості того сиропу, бо ще пам'ятав його рецепт. Зрештою й сам повірив у його силу.
Лікарняна консьєржка мала невелику крамничку, де продавала цукерки. До її чоловіка, справжнього бурмила, ми інколи звертались, як ставали потрібні дужі кулаки.
Отак, зрештою, досить мирно, збігали події й місяці, й годі було б нарікати, якби Баритонові раптом не свінула ще одна геніальна ідея.
Баритон, безперечно, вже давно запитував себе, чи часом не можна використати мене ще краще за ту саму платню. Нарешті таки дібрав способу.
Якось по обіді він видав свою ідею. Спершу, проте, звелів подати нам салатницю, повну мого улюбленого десерту — полуниць із вершками. Це зразу видалось мені підозрілим. І справді, тільки-но я з'їв останню ягоду, Баритон владно напосівся на мене.
— Фердінане, — сказав він. — Я-от запитував себе, чи не погодилися б ви дати кілька уроків англійської мови моїй доньці Еме. Що ви на це скажете? Я знаю, у вас чудова вимова. А в англійській, — правда ж? — вимова — головне! Крім того, скажу вам не лестячи, ви, Фердінане — сама люб'язність.
— Та звичайно, пане Баритоне, — відповів я, заскочений зненацька.
І ми, не марнуючи часу, домовились, що в понеділок уранці я дам дівчині перший урок англійської. За першим пішли дальші уроки, потяглися тижні…
Саме з тих перших уроків англійської ми всі вступили в період абсолютного неспокою й двозначносте, коли події пішли одні за одними в ритмі, нітрохи не властивому звичайному плинові щоденного життя.
Баритонові заманулося бути присутнім на уроках, на всіх уроках, які я давав його доньці. Попри всю мою щиру старанність, бідолашна Еме ні в зуб не знала англійської, сказавши правду — нічогісінько не тямила. Власне, анітрохи й не прагнула дізнатися, що саме означають ті всі чужі слова. Вона навіть запитувала, чого ми, поганці, всі хочемо від неї, отак наполягаючи, щоб вона справді запам'ятовувала значення тих слів. Не плакала, але від цього було не легше. Еме воліла б, щоб ми дали їй спокій розбиратися з тією дрібкою французької мови, яку вона вже засвоїла і всіх труднощів та легкощів якої їй з головою стачить, аби перейматися ними все життя.
Але батько про таке й чути не хотів.
— Моя люба Еме, ти мусиш стати сучасною дівчиною, — невтомно заохочував він її. — Я, твій батько, багато страждав через те, що не знав достатньо англійської і не міг нормально побалакати з закордонними пацієнтами… Нумо! Не плач, моя люба! Слухай краще пана Бардамю, він такий терплячий і люб'язний, і коли ти й сама навчишся вимовляти the, ставлячи язик так, як він показує, я тобі куплю, як уже обіцяв, гарненького, геть нікельованого ве-ло-си-пе-да…