— І що, не сподобалась?
— Ще питаєш… Я аж знетямився.
— А все-таки втік.
— Атож, та, якщо хочеш, я поясню. Передусім вона сама стала мені казати, що я якийсь дивний… Що вже охолов. Забув про ніжність. Одне слово, верзла нісенітниці.
— Може, тебе гризли докори сумління?
— Докори?
— Звідкия знаю?
— Називай, як хочеш, але я просто не мав настрою. Більш нічого. Думаю, це не докори…
— Може, ти був тоді хворий?
— Певне, так, я захворів. Ось уже мало не годину намагаюсь утовкмачити тобі, що я й тепер хворий. Ну, погодься, що до тебе довго доходить.
— Що ж, гаразд! — мовив я. — Казатиму, що ти хворий, якщо, по-твоєму, це найрозумніше.
— Так було б дуже добре, — знову напосівся Робінзон, — бо від неї можна чекати чого завгодно. Вигадає щось, дарма що й не знатиме нічого.
Робінзон ніби радив мені, але слухати його порад не хотілося. Ці балачки стривожили мене, я збагнув: невдовзі можна вскочити в халепу.
— Гадаєш, вона розбовкає? — запитав я, щоб заспокоїтись. — Але ж вона почасти твоя спільниця? Певне, трохи подумає, перше ніж ляпати язиком.
— Подумає? — аж підскочив Робінзон. — Видно, що ти її не знаєш. — Робінзон усміхнувся. — Вона й не вагатиметься! Ще б пак! Якби ти знав її, як я, ти б не сумнівався. Кажу тобі ще раз: вона закохана! Ти що, ніколи не бачив закоханих жінок? Усе дуже просто: закохавшись, вони стають божевільні! І це в мене вона закохана й через мене божевільна! Тепер збагнув? Розумієш, про що йдеться? І тоді її вабить найбезумніше! Це ж так просто! Вона не зупиниться, навпаки!
Я не міг признатися, що мені таки дивно, як Мадлон за кілька місяців докотилась до такого безумства, бо я й сам її трохи знав. Я мав про неї свої міркування, проте не міг їх висловити.
Узявши до уваги, як нескуто поводилась Мадлон у Тулузі й що саме говорила після обіду на барці, коли я заховався за тополю, мені було важко уявити, що за такий короткий час могла так разюче змінитися її вдача. Як на мене, вона радше розкута, ніж трагічна, не переобтяжена мораллю й задовольняється дрібними походеньками та своїм лицемірним маніженням усюди, де лиш трапляється нагода. Але тоді я більш нічого не міг казати, нехай буде, що буде.
— Чудово! Гаразд! — мовив я наостанок. — А її мати? Мабуть, теж репетувала, збагнувши, що ти вибираєшся назавжди?
— Аякже! Цілий день торочила, що в мене свинський характер, і завваж: саме тоді, коли я, навпаки, потребував люб'язного ставлення до себе. Який зчинився ґвалт! Тож я й через матір не міг лишатися там і сказав Мадлон, щоб вони самі подбали про печеру, а я тим часом піду в подорож, самотою подамсь у мандри, побачу трохи світу…
— Ти підеш зі мною, — одразу заперечила Мадлон. — Хіба я не твоя наречена? Л еоне, або ти підеш зі мною, або не підеш узагалі! — А потім доводила, що я ще не одужав як слід.
— Що ж, одужаю й піду таки сам! — Але вона не відступалася.
— Жінка завжди йде за чоловіком! — докинула й мати. — Вам треба тільки одружитись! — Стара наполягала, аби лиш роздратувати мене.
Чуючи ті їхні балачки, я аж за серце хапався. Ти ж бо знаєш мене! Невже мені потрібна була жінка, щоб піти на війну? Або щоб утекти з фронту? А чи мав я жінок в Африці? Чи знав я бодай одну жінку в Америці? Чуючи, як вони годинами варнякають про те саме, мене аж млоїло! Кольки хапали! Хіба я не знаю, яка користь із тих жінок? Чи, може, ти не знаєш? Ніякої! Я ж подорожував, пройшов півсвіту! Якось увечері вони довели мене до краю своїми теревенями й мене прорвало, я враз виклав матері все, що думав про неї! „Стара дурепо! — сказав я їй. — У тебе ще менше глузду, ніж у бабці Анруй! Якби ти бодай трохи знала людей і країни так, як я, ти б не спішила роздавати поради кожному! Ти тільки збираєш день у день свічкові недогарки в закутках своєї паскудної церкви і ніколи й не знатимеш життя! Вийди і ти трохи у світ, побачиш: буде тільки користь! Помийнице стара, хоч пройдися по вулиці! Провітрись! Тоді менше матимеш часу на молитви, від тебе менше смердітиме мерзотою!“
Отаке я сказав тоді її матері! Признатись, мені давно кортіло вилаяти її, тим паче, що сама й напрошувалась. А мені після тієї сварки стало набагато легше. Я ніби визволився. Але та падлюка немов тільки й чекала миті, коли я розпережусь, щоб і мене обізвати найпаскуднішими словами! Ото вже язика розпустила, навіть більше, ніж треба! „Злодій! Ледацюго! — верещала вона. — Ти навіть фаху ніякого не маєш! Ось уже цілий рік, як ми з донькою годуємо тебе! Нікчемо! Паразит!“ Уявляєш, почути отаке? Справжня родинна сцена. Стара ніби замислилась на хвилинку, а потім спершу тихо, а далі на все горло як закричить: „Убивця! Убивця!..“ Саме так і сказала, і це трохи охолодило мене.