Ми купили акордеон, щоб Робінзон грав, а наші хворі влітку могли потанцювати в садку. І вдень, і вночі хворих було дуже важко чимось зайняти. Не можна ж їх щодня посилати до церкви, — вони там страшенно нудились.
З Тулузи не було жодних вісток, абат Протіст більше ніколи не заходив. Клініка жила одноманітним, прихованим від чужого ока життям. Спокою на душі ми не мали: надто багато примар тулилось по кутках.
Збігло ще кілька місяців. Робінзон став такий, як завжди. На Великдень наших пацієнтів охопило збудження: жінки в яскравому вбранні без упину ходили повз наш сад. Рання весна. Довелося почастувати хворих бромом.
У «Тарапу» за цей час кілька разів оновилася трупа. Англійки, як сказали мені, подалися дуже далеко, до Австралії. Я їх уже ніколи не побачу…
На кін після моєї пригоди з Танею мене вже не пускали, та я й не наполягав.
Ми тепер посилали багато листів, передусім у консульства північних країн, прагнучи щось довідатися про Баритона. Але листування нічого не дало.
Парапен мовчки працював поруч зі мною, опікуючись клінічним устаткуванням. За два роки він навряд чи й вимовив двадцять речень. Я був змушений майже сам залагоджувати всі господарчі та адміністративні питання, які виникали щодня. Вряди-годи траплялися й промахи, та Парапен ніколи не дорікав мені. Головне в наших стосунках було не втрачати байдужосте. Ну, а великий наплив хворих цілком забезпечував клініку матеріально. Розрахувавшись із постачальниками і сплативши податок на землю, ми мали на щодень ще чимало грошей; щомісяця, звісно, ми надсилали Еме пенсію на адресу її тітки.
Робінзон тепер став набагато спокійніший, ніж досі. Став такий, як завжди, і поправивсь на три кілограми. Оскільки мало не в кожній родині є хтось несповна розуму, люди здавалися задоволені, що наша клініка так близько від столиці. Самий наш сад був вартий цілої екскурсії. Серед літа дехто зумисне приїздив з Парижа помилуватись нашими клумбами і трояндовими композиціями.
Тож однієї червневої неділі я серед гулящого люду ніби впізнав Мадлон, яка на мить зупинилася перед нашою брамою.
Попервах, аби не лякати Робінзона, я нічого не хотів йому казати, але, поміркувавши кілька днів, порадив бодай на якийсь час припинити довгі прогулянки околицями. Моя порада стривожила його, проте він не наваживсь розпитувати. Наприкінці липня надійшло кілька поштівок від Баритона з Фінляндії. Ми зраділи, проте Баритон нічого не писав про своє повернення, тільки знову бажав нам «щастя» й по-дружньому здоровив.
Минуло два місяці, потім більше… Дороги припорошила літня курява. На свято Всіх Святих один наш пацієнт, доти поступливий і тихий, улаштував навпроти інституту невеличку сцену: ставши жертвою похоронного збудження, горлав у наші вікна, що більше не хоче помирати. Ми не спромоглися вчасно перешкодити йому, натомість перехожих це дуже тішило. Коли стався цей випадок, у мене знову виникло вкрай неприємне, і то набагато переконливіше, ніж першого разу, відчуття, ніби я впізнав Мадлон, що стояла на тому самому місці — в натовпі перед брамою.
Кілька наступних ночей я не раз прокидався від переляку й намагався забути бачене, але всі мої зусилля були марні. Хоч зовсім не лягай спати.
Я дуже давно не навідувавсь у Рансі. Зацькований жахітними привиддями, запитував себе, чи не краще податись туди, звідки зрештою з'являються всі нещастя… Там я теж залишив колись жахіття… Спробу рушити їм назустріч можна в крайньому разі вважати за намір запобігти ще більшому лихові… Аби дійти з Віньї до Рансі найкоротшим шляхом, спершу треба йти набережною до мосту Женвільє, що рівною смужкою простягся через Сену. Важкі річкові тумани рвуться над водою, тиснуться, пролітають, метаються, тремтять і падають по той бік парапету навколо ядучих ліхтарів. Величезний тракторний завод ліворуч загорнувсь у широкий клапоть ночі. Заводські вікна відчинені, тьмяніють заграви пожеж ізсередини, безсилі спалити його дощенту. Завод позаду, на набережній я сам. Але заблукати тут годі… Тільки відчувши втому, потроху усвідомлюєш, що вже дійшов.
Тепер досить повернути ліворуч на вулицю Бурнер — і вже недалеко. Зорієнтуватись неважко, бо на перетині залізниці з вулицею завжди горять зелений і червоний ліхтарі.
Навіть глупої ночі з заплющеними очима я вийшов би до будиночка Анруїв. Колись я частенько бував у ньому…