Сідаючи в Марселі на пароплав, я був непримітним мрійником, а тепер, унаслідок зосередження на моїй особі уваги алкоголіків і нетерплячих жіночих піхов, відчув, що мене всупереч Моєму бажанню піднесено на небезпечний п'єдестал.
Капітан пароплава, засіяний бородавками шахрай і придурок, який на початку подорожі радо тиснув мені руку, тепер, коли ми здибувалися, вдавав, ніби й не впізнає мене, — так цураються людини, що вчинила паскудство, в чомусь завинила… В чому? Коли ненависть не пов'язана з жодним ризиком, людську глупоту вкрай легко схилити й намовити; знайдеться й привід.
Борсаючись у густому баговинні ворожосте, я, здається, вирізнив одну вчительку, що ревно вводила жіночий елемент в корабельні інтриги. Та сука поверталась до Конго, — сподіваюся, там і здохне. Вона майже не відходила од офіцерів, чиї тулуби огортало блискуче шмаття, офіцерів, які героїчно присягали ще до наступного порту розчавити мене — ні більш, ні менш — мов отруйного слимака. Хтось іще цікавився, чи лишуся я, коли мене розчавлять, таким самим гидким, як завжди. Одне слово, пасажири потішалися. Та вчителька розпалювала їхнє завзяття, прикликала бурю на палубу «Адмірала Брагетона», воліючи не знати спочинку, аж поки мене обернуть на потовчену купу м'яса, назавжди зцілять від моєї нібито непоправносте, поки я, зрештою, зазнаю кари зате, що наважуюсь жити: мене мають жорстоко побити, закривавити, понівечити, поки я почну благати ласки під кулаками й черевиками одного з тих хлопців, від котрих вона з таким захватом чекала гри м'язів, шляхетного гніву. їй були потрібні кров і бойня, — мабуть, сподівалася, що знов оживуть її зів'ялі яєчники. Ця сцена, певне, дасть не менший ефект, ніж якби її зґвалтував горила. Час минав, а чекати кориди дуже довго — небезпечно. Я був биком, цькованою звідусіль звіриною. Моєї смерти домагавсь увесь пароплав, здригаючись цілим корпусом.
Море немов замкнуло нас у цирку. Навіть механіки в трюмах знали про те, що відбувається. Оскільки до порту призначення лишалось усього три дні, — три вирішальні дні, — з'явилося чимало тореадорів. Що більше я уникав скандалу, то лютіші й агресивніші ставали мої супутники. Здавалось, вони от-от принесуть священну жертву. Одного разу мене затисли між двома каютами за шторою. Я насилу втік, але відтоді для мене стало вкрай небезпечно виходити вже й до гальюна. Отож коли попереду зосталося лише три дні, я скориставсь ними, щоб геть зректися всіх природних потреб. Мені вистачало ілюмінаторів. Навколо мене всіх пригнічували нудьга й ненависть. Слід сказати, що нудьга на борту була неймовірна, просто космічна. Нудьга огортала й море, й корабель, і небеса. Люди статечні ставали через неї диваками, а найпроникливіший розум поринав у химери.
Жертва! Жертвою мав стати я сам. Усе прояснилось увечері після обіду, на який я все-таки пішов, гнаний голодом. Я встромив носа в тарілку, не сміючи навіть витягти з кишені хусточку, щоб обтертися. Мабуть, ніхто й ніколи не їв скромніше за мене. Сидячи, я чув, як унизу глухо гудуть машини, стілець вібрував. Мої сусіди за столом, напевне, знали, яку мені визначено долю, бо, на мій превеликий подив, невимушено заговорили до мене, люб'язно розпитуючи, як я ставлюсь до дуелей і поєдинків. Саме тоді до салону ввійшла конголезька вчителька-та, що здіймала найдужчий галас. Я ще встиг помітити, що вона, вбрана в розкішну гіпюрову сукню, з якимсь нетерплячим поспіхом підійшла до піаніно, щоб зіграти мелодії кількох арій, причім жодної не закінчила. Запанувало нервозне напруження.
Я підхопився, прагнучи заховатись у каюті. Вже майже дійшов до неї, коли один капітан, найм'язистіший і найдебеліший серед офіцерів, владно, дарма що й не торкнувся мене, загородив мені дорогу. «Ходімо на палубу», — звелів він. Ми подались на палубу. З такої нагоди капітан надів свого найкращого золоченого кашкета і застебнувся на всі ґудзики від шиї до ширінки, чого не робив від самого Марселя. Отже, все було наготові для драматичної церемонії. Я почувався невпевнено, серце немов провалювалось.
Такий вступ, ота незвичайна врочистість однострою сповнили мене передчуттям повільної й болючої розправи. Цей чоловік видававсь уламком війни, що несподівано стала на моїй дорозі, — затята, безвихідна, вбивча.
За ним, загородивши мені шлях до відступу на нижню палубу, стояло четверо вкрай пильних молодших офіцерів, — то був почет Неминучої Долі.
Тож утекти не було як. Цю сцену, мабуть, ретельно готували.
— Добродію, — озвався капітан, — перед вами офіцер колоніальних військ Фремізон. Від імені моїх товаришів і пасажирів цього судна, щиро обурених вашим негідним поводженням, я маю честь вимагати від вас пояснень! Дещо з того, що ви говорили про нас після відплиття з Марселя, просто неприпущенне. Нині, добродію, ви маєте нагоду висловити свої претензії вголос! Заявити про те, що ви підло нашіптували впродовж усієї подорожі. Сказати нам урешті, якої ви думки…