Нарешті ми прийшли. Будинок був порожнісінький, я не побачив нічого, крім жалюгідного кухонного начиння і благенького ліжка. Тільки-но я простятся на його хисткому плетиві, як із кутків повипурхували зо два десятки кажанів, із шелестом, наче зграї віял, шугаючи над моїм узголів'ям.
Мій юний провідник повернувся й запропонував свої інтимні послуги, та, оскільки я не мав до того настрою, він, розчарований, миттю запропонував привести мені свою сестру. Цікаво, як він знайшов би її такої темної ночі!
Від гупання тамтамів у недалекому селищі моє тіло неначе аж підскакувало, удари сікли й різали його на дрібненькі шматочки муки. Тисячі працьовитих москітів негайно обліпили мені стегна, а я вже не зважувавсь поставити ноги на долівку, боячися скорпіонів та гадюк, що, як мені здавалось, почали своє огидне полювання. А змій вилізло багатенько — насправді то були пацюки, які гризли все, що їм траплялося в зуби, я чув, як вони шарудять у стінах, бігають по долівці й навіть видираються на стелю, — жах!
Нарешті зійшов місяць, у кімнаті стало ледь-ледь тихіше. Тож у колоніях не так-то й добре.
Почався новий день, і я знову відчув, що вскочив у казан з окропом. Мене охопило нездоланне бажання повернутися до Європи. Для цього бракувало лиш грошей. Причина, однак, поважна. Тож іще цілий тиждень я мав сидіти у Фор-Ґоно, перш ніж вирушити до факторії Бікомімбо, що її змалювали мені такими приязними барвами.
Після губернаторського палацу найбільшою спорудою Фор-Ґоно був шпиталь. Я всюди натикавсь на його корпуси, досить було пройти містечком сотню метрів, щоб побачити якийсь відділ і відчути незнищенний дух карболки. Інколи я наважувавсь піти аж до моря, в порт, і дививсь, як гарують мої недокрівні земляки, що їх компанія набирала у Франції і нібито піклувалася про них. Здавалось, вони одержимі войовничим шалом, ненастанно, одне за одним, розвантажуючи й навантажуючи судна. «Коли пароплав простоює на рейді, ми зазнаємо великих збитків», — справді сп'янівши від роботи, пояснювали вони, неначе йшлося про їхні власні гроші.
Мої земляки дошкульно глумилися з чорних вантажників. Безперечно, вони були ревні й старанні, але не меншою мірою — лихі та боягузливі. Це, власне, золоті, добірні службовці, перейняті таким бездумним завзяттям, про яке можна тільки мріяти. Як би хотілось моїй матері мати такого сина, палко відданого господарям, єдиного сина, яким можна пишатися перед усіма людьми, сина, так би мовити, справжнього.
Ця жовторота юнь добулася до тропічної Африки, аби віддати господарям свої тіло, життя, кров і молодість; це мученики, що катуються за двадцять два франки на день (без вирахувань), і вони вдоволені, вдоволені всім єством аж до останнього еритроцита, на який уже чатує десятимільйоновий москіт.
Поживши в колонії, ця службова дрібнота починає гладшати або худнути, проте колонія її не відпускає, бо є тільки два шляхи здохнути під гарячим сонцем: гладкий і худий. Третього не дано. Можна було б вибирати, але все залежить тільки від натури — стати як бодня чи здохнути, коли шкіра прилипне до кісток.
І директор, що там, угорі, на червоній скелі, біснується зі своєю негритянкою під бляхою, на якій кільканадцять тонн сонця, — теж не відсуне свого терміну, не уникне долі. Він серед тих, що худнуть. Просто ще борсається. Вдає, ніби призвичаївся до клімату. Це ж омана! Насправді він спорохнявіє ще швидше, ніж решта.
Кажуть, ніби в нього є бездоганний шахрайський план за два роки доробитися багатства… Але йому ніколи не стане часу втілити план, навіть якщо дуритиме компанію день і ніч. Бо до нього вже два десятки директорів намагались забагатіти, і кожен, як гравець у рулетку, також мав свій план. Це все дуже добре знають великі акціонери, що шпигують за ним здалеку, ба навіть із самого верху, з вулиці Монсей у Парижі, — та лише сміються з директора: бавиться, мов дитина. Вони, ті найстрашніші й найлютіші розбишаки, незгірше знають, що їхній директор сифілітик і на нього згубно впливають тропіки, що він жертиме хіну та вісмут, поки оглухне, і миш'як, поки геть повипадають зуби.
У центральній бухгалтерії компанії вже підраховано, скільки місяців ще протягне директор, йому лічать місяці, як кабанові.