Мої колеги не висловлювали жодних думок. З язика в них злітали тільки штампи, засмальцьовані недогризки мислення. «Не переймаймося! — закликали вони. — їм таки ще дістанеться!.. Генеральний директор — рогоносець!.. Тих негрів щодня лупцювати треба!» І т. ін.
Увечері ми збиралися за чаркою, виконуючи ці останні труди в товаристві одного з наймолодших представників адміністрації, що звався пан Тандерно і був родом з Ла-Рошелі. Тандерно крутився біля комерсантів з однієї причини: аби випити надурняк. То був уже край, він не мав за душею ані шеляга й дійшов остаточної руїни. Тандерно посідав щонайнижче місце в колоніальній ієрархії. Його обов'язки полягали в нагляді за прокладанням шляхів у джунглях. Звичайно ж, працювали тубільці, підохочувані палицями озброєної варти. Та оскільки жодна біла людина ніколи не ступала на ті нові шляхи, а чорні, бо шляховий податок був високий, воліли ходити давніми лісовими стежками, які потребували лише невеликої направи, й оскільки ті державні шляхи, власне, нікуди не вели, то дуже швидко знову заростали чагарями, як сказати правду, — то й за місяць.
— Я змарнував минулий рік на сто двадцять два кілометри! — охоче нагадував нам цей незвичайний піонер про свої шляхи. — Хоч вірте, хоч ні, а таки правда.
Пригадую, поки я там жив, Тандерно, виявляючи жалюгідне честолюбство, все хвалився: він-бо єдиний європеєць, що спромігся підхопити нежить у Брагаманці, коли температура досягала сорока чотирьох градусів у затінку. Така оригінальність була йому чи не єдиною відрадою. «Я ще й досі шморгаю, як кінь! — гордо промовляв він за чаркою. — Таке тільки зі мною може трапитись!» — «Ну й чолов'яга, цей Тандерно!» — захоплювались тоді члени нашого гуртика. Така сатисфакція, це, зрештою, щось краще, ніж нічого. Коли ти марнославний, нахваляйся бодай чим-небудь, тільки не мовчи.
Ще однією розвагою дрібних службовців, що вдовольнялись мізерною платнею, були конкурси з пропасниці. Влаштовувати їх було неважко, проте вдень не наважувались, бо це забирало багато часу. Надходив вечір, а з ним і пропасниця, — майже щодня: кожен міряв температуру. «Ти ба, в мене вже тридцять дев'ять!..» — «Ет, далеко тобі до мене: я маю цілих сорок!»
Усі й справді мали високу температуру. Ставши під лампою, порівнювали термометри. Переможець, трусячись, тріумфував. «Я так прію, що й сцяти не можу!» — гордо заявляв найвиснаженіший, худезний службовець родом з Ар'єжа. Цей чемпіон з пропасниці опинився тут, як він мені звірявся, втікши з семінарії, де «не було такої свободи». Але час минав, а ніхто з моїх нових приятелів не міг достеменно сказати, що то за тип, якого я мав заступити в Бікомімбо.
— О, то ще ого який дивак! — казали мені, та й годі.
— Треба, — порадив мені сухоребрий ар'єжець із високою температурою, — щоб тут зразу оцінили твої здібності! В колонії можна бути або лихим, або хорошим! Ти станеш для директора як не золотом, то гівном! А це вже вирок!
Я добряче налякався: а раптом мене зарахують до «гівна», а то й до чогось гіршого?
Ті молоді рабовласники потягли мене в гості до іншого колеги, який заслуговує в моїй оповіді на окрему згадку. Він мав крамничку в центрі європейського кварталу, запліснявів і зігнувся з утоми, а його очі на масному обличчі боялись усякого світла, бо, два роки підряд пошкварившись під гофрованою покрівлею, немовби висохли й попеклись. Казали, вранці йому треба півгодини, аби їх розплющити, і ще півгодини, щоб можна було нарешті бодай щось побачити. Найменший яскравий промінь випікав йому очі. Він скидався на великого коростявого крота.
Страждати від усього того та ще й душитись від ядухи стало для нього другою натурою, так само як і красти. Його б напевне вигнали, якби він раптом зробився й здоровим, і чесним. Ще й сьогодні, з відстані стількох років, його ненависть до найвищого представника компанії, тобто генерального директора, видається мені однією з найсильніших пристрастей, які я мав нагоду спостерігати в людей. Тільки-но хто згадував директора, крамаря хапали чорти, він, забувши про свої муки, несамовитів і казився, чухаючи своє тіло від голови до п'ят.
Він чухався без упину, кружними рухами обводячи ввесь тулуб від куприка до потилиці. Роздирав пальцями епідерміс і навіть шкіру, лишаючи нігтями довгі криваві борозни, причому й далі обслуговував численних покупців, здебільшого майже голих негрів.
Він проворно сягав рукою в численні сховки праворуч і ліворуч від себе й, жодного разу не схибивши, відразу ж витягав звідти саме те, що потрібне купцеві: прілий тютюн, вогкі сірники, бляшанку сардин, черпак меляси, пляшку бозна-де звареного міцнющого пива — і жбурляв усе те на прилавок, якщо раптом його охоплювало нестерпне бажання почухатися, скажімо, десь у глибинах широченних штанів. Рука пірнала по лікоть і більше, а потім чимдуж вискакувала з ширінки, яка, аби не гаяти часу, завжди була розстебнута.