Полювання в тутешніх краях нічого не давало, тож за браком газелей тубільці з'їдали хіба яку бабусю за тиждень. Щоранку о сьомій годині лейтенантові вояки починали муштру. Я замешкав в Альсідовій хижі, куток якої він мені відступив, і міг найкраще спостерігати всю ту химерію. В жодній армії світу не було ревніших солдатів. Зачувши Альсідову команду, дикуни вимірювали пісок — по чотири, по вісім, зрештою всі дванадцять в одному шерезі, докладали неймовірних зусиль, уявляючи ранці, черевики, багнети і (ще разючіше враження!) вдаючи, ніби послуговуються ними. Діти могутньої й такої близької природи, вони були зодягнені тільки в жалюгідну подобу шортів кольору хакі: все інше мали уявляти — й таки уявляли. Лунала владна Альсідова команда, і тубільні воїни скидали на землю уявні ранці й бігли в порожнечу, переслідуючи ілюзорних ворогів, завдаючи їм «справжніх» ударів. Удаючи, начебто розстібаються, складали уявні піраміди з уявних рушниць, а на інший сигнал заходжувались «стріляти». Коли я бачив, як вони пнуться зі шкіри, точно відтворюючи уявлювані рухи, виплітаючи складне мереживо уривчастих і нестерпно безглуздих дій, то почувався тяжко пригніченим, у голові все йшло шкереберть. До того ж у Топо немилосердна спека й задуха зосереджувалися саме на клаптику піску між подвійних полірованих дзеркал моря й річки, можна було гузном присягнути, що тебе силоміць утримують на уламку сонця, який щойно впав із небес.
Але такі нелюдські умови не заважали Альсідові дерти горлянку, навпаки. Його крики покривали ввесь той химерний плац і линули вдалечінь аж до верхівок урочистих кедрів на тропічнім узліссі. Навіть іще далі громом котилася луна його нескінченних «Пильнуй!».
Увесь той час лейтенант Грапа готувався до судочинства. Згодом ми пішли до нього. Він, як завжди, здалеку, в затінку хижі, дивився на танучу конструкцію клятого причалу. Щоразу, коли припливала «Папаута», Грапа, оптиміст і скептик водночас, чекав повного комплекту спорядження для своїх вояків. Як корсіканець, Грапа дужче, ніж будь-хто інший, почувався приниженим, бачачи, що його вояки голісінькі.
У нашій, тобто Альсідовій, хижі провадилась дрібна, мало не потаємна торгівля всяким непотребом. З іншого боку, ввесь рух товарів у Топо йшов через Альсіда, саме він мав єдині й невеликі запаси тютюнового листу й тютюну в пачках, кілька літрів горілки й кілька сувоїв бавовняних тканин.
Впадало в вічі, що всі дванадцятеро топійських вояків відчувають до Альсіда щиру симпатію, попри його крики і те, що він без усякого приводу копав їх ногою в зад. Ті вояки-нудисти розпізнавали в ньому незаперечні ознаки великої споріднености — природжених, тяжких, невилазних злиднів. Тютюн іще дужче прив'язував їх, таких чорних, до білого сержанта. Я привіз із собою кілька європейських газет. Альсід перебіг їх очима, намагаючись зацікавитися новинами, і, хоч тричі пробував зосередитись на різних колонках, не спромігся дочитати їх до кінця.
— Власне, мені тепер, — признався він після марних спроб, — начхати на новини! Вже три роки як я отут!
Не слід гадати, ніби Альсід прагнув приголомшити мене, вдаючи відлюдника, ні, просто брутальність й очевидна байдужість усього світу до його долі змусили й сержанта надстрокової служби вважати ввесь світ, окрім Топо, за щось таке ж далеке, як Місяць.
А проте вдачі Альсід був доброї, трохи згодом я пересвідчився, що це щедрий і взагалі зичливий чоловік. Його гнітила тільки власна покірливість — основна риса, завдяки якій злидарям у війську, і не тільки в ньому, так само легко вбивати, як і породжувати життя. Ніколи або майже ніколи ця дрібнота не запитує, навіщо те все, що вони підтримують. Вони ненавидять одні одних — і цього досить.
Навколо нашої хижі, просто серед пекучої піщаної лагуни де-не-де росли невисокі, дрібні зелені, рожеві й пурпурові квіти, якийсь скромний і невигадливий різновид берізки, — саме такі в Європі полюбляють зображувати на деяких порцелянових виробах. Цілісінький день вони закритими сиділи на стеблинах, розпускались тільки надвечір, коли знімався лагідний прохолодний бриз.
Одного разу Альсід побачив, що я складаю букетик, і попередив:
— Рви, якщо хочеш, тільки не поливай, бо це зіллячко від води одразу пропадає. Воно надто ніжне, це не соняшники, що ми їх вирощували, як були синами полку в Рамбуйє! На ті можна було навіть посцяти, ті пили все!.. Квіти, зрештою, такі самі, як люди. Що більші, то дурніші…