Ховаючись у буйній рослинності й улоговинах тієї безмірної зеленої настоянки, де-не-де животіло кілька вкрай розпорошених племен, що страждали від бліх та москітів, простиралися перед тотемами й харчувались майже самою гнилою маніокою, — племен воістину примітивних і по-невинному канібальських, прибитих нуждою, нищених тисячами напастей. Навіщо ми вдерлися до них? Ніщо не виправдовує страшних і безславних колонізаційних війн. Я згадав, як, скінчивши своє судочинство, Грапа враз обернувся до моря й задивився на обрій, на ті невидні краї, звідки колись приплив і куди, як не станеться лиха, коли-небудь таки повернеться…
Хоч якими близькими, а зрештою навіть приємними стали мені ті місця, годилось подумати й про те, щоб покинути Топо й добиратись до обіцяної факторії, кілька днів плисти річкою й продиратися джунглями.
З Альсідом під кінець ми заприятелювали. Навіть спробували половити разом рибу-пилку, тих своєрідних акул, якими аж кишіло перед хижею. Альсід виявивсь такий самий невправний рибалка, як і я: ми нічогісінько не спіймали.
З меблів у Альсідовій хижі були тільки його складане ліжко, моє ліжко та кілька чи то повних, чи то порожніх ящиків. Як на мене, завдяки своїй дрібній торгівлі він збив чималий капіталець.
— Куди ти грошву діваєш? — не раз дратував я його. — Де ти ховаєш те нечисте золото? Може, як повернешся, виллєш із нього фігурку нубійського божка?
Принаймні разів із двадцять, поки ми наминали незмінні консерви в томаті, я задля розваги змальовував уявні картини його феноменального туру по борделях після повернення в Бордо. Альсід мовчав, тільки всміхався, немов і справді тішачись моїми балачками.
Окрім військової муштри та судових процесів, у Топо й справді нічого не відбувалося, тож за браком інших сюжетів я мимоволі дедалі частіше вдавався до свого вже згаданого жарту.
Наостанок у мене з'явилося бажання написати панові Путі й позичити в нього трохи грошей. Альсід пообіцяв одіслати мого листа найближчим рейсом «Папаути». Письмове приладдя Альсід тримав у коробці з-під печива — точнісінько такій, як та, що я бачив у Бранледора, — геть усе було однаковісіньке. Отже, сержанти надстрокової служби мають однакові звички. Та побачивши, що я наміряюсь відкрити коробку, Альсід, неабияк здивувавши мене, зробив рух, аби мені перешкодити. Я збентежився. Не знав, чому він не дозволяє заглядати до коробки, й зразу ж поклав її на стіл.
— Ет, та відкривай уже! — зрештою промовив Альсід. — Дарма, відкривай!
Одразу на споді віка я побачив фото маленької дівчинки. Тільки сама голова, дрібненьке личко, досить миле, з довгими кучерями — саме так підстригали дівчаток у ті часи. Я взяв папір та ручку й чимшвидше опустив віко. Збентежився від власної нескромности, а водночас запитував себе, чого сержант отак сполошився.
Певне, це донька, про яку Альсід досі уникав зі мною говорити. Я ні про що не запитував, але чув, як він позаду намагається розповісти мені про те фото. В голосі його вчувалося дивне, доти мені не знане тремтіння. Альсід затинавсь. Я вже не знав, де подітися. Годилось допомогти йому, полегшити признання. А я тим часом не знав, на яку ступити. Був певен, що слухати ті признання буде тяжко. Сказати правду, я й не хотів їх чути.
— Пусте! — почув я нарешті. — Це братова донька… Вони обоє загинули…
— І батько, і мати? — Так, обоє…
— Хто ж її зараз виховує? Твоя мати? — запитав я, вдаючи, ніби зацікавився.
— Матері теж уже немає на світі… — Тоді хто?
— Таж я!
Альсід хихикнув і побуряковів, немов сказав щось зовсім непристойне. Й квапливо заговорив:
— Стривай, я зараз тобі поясню… В Бордо я віддав її виховати черницям… Але не тим, що піклуються про злидарів, розумієш? А тим, що про заможних… Я сам про те дбаю, тож тут усе гаразд. Хочу, щоб їй нічого не бракувало! Вона зветься Жінета… То мила, ласкава дівчинка, такою, власне, була і її мати. Жінета пише мені листи, добре вчиться, тільки, знаєш, такі пансіони дуже дорогі. Надто тепер, коли їй уже десять років… Я б хотів, щоб вона навчилася ще й гри на піаніно… Ну, що ти скажеш про піаніно? Це ж добре, коли дівчина вміє грати на піаніно… Хіба не так? І знає англійську мову… Адже англійська згодиться? Ти от знаєш англійську?
Що довше розповідав Альсід про свою провину, яка полягала в завеликій душевній щедрості, то пильніше я придивлявся до нього, до його тоненьких виплеканих вусиків, кумедних брів, сонцем обпеченої шкіри. Сором'язливий Альсід! Скільки ж він мав ощадити на своїй убогій шіатні й на жалюгідній потаємній торгівлі протягом місяців та років у цьому пекельному Топо! Я й не знав, що йому відповісти, не мав потрібного досвіду, але в нього було таке шляхетне й щедре серце, що я з сорому почервонів. Проти Альсіда я лише безсиле, тупе і пусте створіння… Правди тут не сховати, все ясно.