М'яко ступаючи, я кілька разів обійшов навколо хижі, але через сонце був змушений повернутися, лягти й завмерти. Завжди те сонце. Нічого не ворушилося, боячись його опівденних опіків, хоч ішлося, звичайно, про дрібницю; рослини, тварини й люди вже й так знемагали від спеки. Така собі тропічна апоплексія.
Єдина курка, що зосталася після Робінзона, теж боялась опівденних годин і разом зі мною зайшла до хати. Отак вона жила біля мене три тижні, а коли я гуляв, ходила за мною, мов собака, кудкудакаючи з найменшого приводу, всюди помічаючи змій.
Одного дня, коли мене посіла страшенна нудьга, я з'їв її. Вона не мала смаку, м'ясо вицвіло на сонці, мов ситець. Певне, саме через неї я так захворів. Зрештою другого дня після тієї трапези я вже не здужав підвестися. Десь опівдні насилу дотягся до аптечки. Там були тільки пляшечка з йодом і план Парижа. Покупців я ще не бачив, у факторії з'являлися тільки безсоромно еротичні або цікаві негри, які без упину жестикулювали й жували колу. А тепер вони цілим гуртом зібралися навколо і говорили, здається, про мій безпорадний стан. Я був страшенно розбитий і хворий, навіть власні ноги видавалися мені непотрібні і просто звисали з ліжка, мов щось нікчемне й кумедне.
Посланці з Фор-Ґоно від директора приносили мені тільки гидкі листи з лайками, дурницями й погрозами. Комерсанти та крамарі, яких усі вважають за більш-менш спритних професійних ошуканців, на практиці — здебільшого непоправні вахлаї. Мати, пишучи з Франції, просила мене дбати про здоров'я, — такі самі листи я одержував від неї й на фронті. Якби вже лежав під ножем гільйотини, вона б і далі гримала на мене, що я не закутав шиї. Мати ніколи не полишала спроб прищепити мені віру, ніби світ зичливий та добрий, і те, що вона породила мене, — теж добро. Провидіння, яке нібито дбає про людину, — то лише величезна химера, за якою ховається материнське недбальство. А втім, мені було дуже легко не відповідати на теревені як начальника, так і матері, і я ніколи не відписував. Проте й це не поліпшувало мого становища.
Робінзон украв майже все, що зберігалось у тепер розбитій крамниці, і хто мені повірить, коли я напишу про це? Писати? А навіщо? Кому? Патронові? Щовечора о п'ятій годині я теж уже трусився від пропасниці, і то в такому темпі, що ліжко бряжчало й хиталося так, неначе я віддавався мастурбації. Негри з селища без церемоній удерлися в хижу і стали мені прислужувати; цього від них я не вимагав, але відіслати їх бракло сили. Вони сперечалися над рештками товару, що залишились у факторії, спустошували діжечки з тютюном, приміряли стегенні пов'язки, оцінювали їх і забирали, побільшуючи загальний розгардіяш у помешканні. Каучук лежав просто долі, змішуючись з одного боку з солодкавим соком лісових динь — папайї, що на смак нагадувала грушу і відгонила сечею; я тоді зжер їх так багато — замість консервованої квасолі, — що й через п'ятнадцять років на саму згадку про них відчуваю нудоту.
Я намагавсь уявити, в якому безпорадному становищі опинився, але не зміг. «Усі крадуть!» — тричі повторив мені Робінзон, перше ніж зникнути. Такої самої думки дотримував і генеральний директор. Ці слова часто роїлись у моїй голові, поки я лежав із пропасницею. «Треба метикувати!» — казав він іще мені. Я спробував підвестись, але знову марно. А щодо води, яку п'єш, то він мав слушність, це справді помиї, ба гірше: смердючі помиї. Негренята, щоправда, приносили великі й малі банани, криваві помаранчі і, як завжди, папайю, але як нестерпно корчило живіт від тих плодів, від усього, що діялось навколо! Я б, мабуть, виблював усі свої нутрощі.
Тільки-но мене трохи відпускало і в голові бодай на мить прояснювалось, я знову відчував, як усе єство проймається страхом, — страхом, що треба звітувати компанії «Пордюр'єр». Що я напишу тим лихим, неласкавим людям? Чи ж повірять вони мені? Одразу заарештують! І хто мене судитиме? Зумисне приставлені люди, озброєні страшними законами, що не знати звідки взялися, суд, подібний до військового трибуналу; вони ніколи не викажуть вам своїх справжніх намірів і втішатимуться, змушуючи обливатись кров'ю і дертися вгору стежкою до верха, який височить над пеклом, стежкою, що провадить злидарів до смерти. Закон — це величезний луна-парк страждань. Коли бідолаха потрапить у його тенета, волання потім лунають цілі сторіччя.
Я, заслинений, очманілий і немічний, волів тремтіти в хижі при температурі сорок градусів, ніж опритомнювати і ставати безборонною жертвою своїх уявлень про те, що на мене чекає у Фор-Ґоно. Я докотився до того, що навіть не ковтав хіни, аби пропасниця й далі застувала життя. Кожен упивається тим, що має. Поки я конав отак, не день і не тиждень, скінчилися сірники. Просто їх було дуже мало. Робінзон залишив мені після себе лише «рагу по-бордоському». Зате того рагу зосталися цілі завали. Я вже виблював його кілька ящиків. Але, щоб дійти до такого результату, рагу все-таки годилося гріти.