Нестача сірників дала мені нагоду трохи розважитись, я став спостерігати, як мій куховар розпалює вогонь, крешучи двома кременями над сухеньким сіном. І саме тоді, як я дивився, мені наче свінуло. Додати до цього пропасницю, і думка прибрала напрочуд виразних обрисів. Попри, звичайно, мою велику незграбність, через тиждень старанних зусиль я, як і той негр, теж навчився розпалювати вогонь двома гострими камінцями. Одне слово, став метикувати, опустившись до дикунського стану. Вогонь — це головне, лишається ще полювання, але мисливських амбіцій я не мав. Мені вистачало й того, що, взявши кремені, я міг викресати вогонь. Я вправлявся в цьому зумисне. Цілісінькі дні знай кресав. Щоправда, віджбурюючи гусінь «другого геологічного періоду», я набув куди меншої вправности, так і не спромігшись опанувати як слід цей простенький рух. Чимало гусені я навіть пороздушував. Та це мене не обходило. Я по-дружньому дозволяв їй заповзати до мого житла. Пройшли одна за одною дві великі бурі, друга тривала аж три дні і — що дошкуляло дужче — три ночі. А втім, можна було пити зі жбана дощову воду, хоча й теплу, та все-таки… Розмокнувши, рештки тканин самі собою танули і злипались, утворилась неоковирна купа.
Послужливі негри, звісно, приносили мені з лісу цілі пучки ліан, аби обплітати стіни та прив'язати хижу до землі, але все дарма, скоро лиш війне легенький вітер, листя стін загорталось і несамовито, наче підбиті крила, лопотіло об дах. Не зараджувало ніщо. Просто я мав іще одну розвагу.
Тубільці, великі й малі, зрештою цілком озвичаїлись із життям у моєму розгардіяші. Вони щиро раділи. Яка втіха! Коли їм заманеться, входили до моєї (якщо можна так висловитись) хижі й виходили з неї. Ось де вона, свобода. Ми порозумівалися знаками, показуючи, що живемо в цілковитій злагоді. Якби не пропасниця, я, напевне, заходився б вивчати їхню мову. Мені бракувало часу. Бо навіть попри успіхи ще не міг видобути вогонь так управно й швидко, як негри. Чимало іскор скакало мені у вічі, і це неабияк тішило тубільців.
Коли пропасниця не з такою силою душила мене на ліжку чи коли я не викрешував вогню, всі мої думки крутилися навколо рахунків компанії «Пордюр'єр». Дивно, як важко звільнитися від страху перед необхідністю звітувати. Я, певне, перейняв цей страх від матері, що отруїла мене приказкою: «Спершу крадуть каченя, потім коня, а закінчують тим, що ріжуть власну матір». Від такої науки визволитись важко. її засвоюють у дуже ранньому віці і згодом у вирішальні миті вона немилосердо залякує людину. Яка жалюгідна слабкість! Струсити з себе засвоєні настанови можна лише під тиском обставин. Сподіваючись на той тиск, ми, факторія і я, тим часом підупали. Після кожної зливи хижа ще глибше загрузала в густу, липучу багнюку. Дощовий період. Те, що вчора ще видавалося скелею, сьогодні оберталось на грузьку мелясу. Гілля пообвисало, літепло цівками точилося на голову, розливаючись у хижі й довкола, мов у покинутому річищі. Все злипалось у суцільну кашу з товарів, надій, рахунків і пропасниці, вона теж була мокра. Дощ лив такий рясний, що, падаючи, немов теплою затичкою закривав тобі рота. Потоп, проте, не заважав тваринам шукати і знаходити одне одного, а солов'ї гавкали, мов шакали. Всюди безладдя, потоп, у ковчезі я, жалюгідний, знеможений Ной. Як на мене, настала пора кінчати.
В усіх материних сентенціях ішлося про порядність, я добре пам'ятаю, що, спалюючи в нас удома старі бинти та пов'язки, вона ще казала: «Вогонь очищає все!» Всякого можна було наслухатись від матері, вона мала доречний вислів для кожної ситуації. Тож треба тільки вибрати.
Мить настала. Мої кремені були не найкращі, абияк обколені, іскри здебільшого летіли не далі моїх долонь. І все ж нарешті, незважаючи на вологу, блимнуло полум'я, згодом зайнялися перші товари. То був стос наскрізь мокрісіньких капців. Діялось це ввечері, коли сіло сонце. Вогонь швидко й несамовито подерся вгору. Тубільці поприбігали з села і стали навколо вогнища, лементуючи, неначе оглашенні. Сировий каучук, що його скупив був Робінзон, потріскував у центрі, і його запах одразу нагадав мені про велику пожежу Телеграфного товариства на набережній Ґренель, яку ми спостерігали з дядьком Шарлем, що дуже добре співав романси. Це сталося за рік до Всесвітньої виставки, коли я був іще малим. Ніщо так не ожвавлює спогадів, як запахи й полум'я. Моя хижа пахла точнісінько так само. Дарма що мокра, вона згоріла до цурки, всі товари обернулися на попіл. Рахунки готові. Ліс цього разу мовчав. Цілковита тиша. Певне, всі ті сови, леопарди, жаби та папуги очі повирячували з подиву. Отже, їх приголомшує пожежа. А нас — війна. Тепер ліс міг повернути собі згарище, заполонити його буйною порістю. Я врятував від полум'я лише свій невеличкий багаж, складане ліжко, триста франків і, звичайно, кілька бляшанок рагу, — ой лишенько! — на дорогу.