Руді мурахи, скоро лише відчули в хижі дух нових консервів, виставили навколо відкритої бляшанки варту. Якби раптом на їхній стежці поставити ще одну почату банку рагу, вони, певне, вдерлися б до хижі всім своїм мурашиним племенем. Чи ж є ще в світі ревніші комуністи? Вони й іспанця з'їли б.
Від свого господаря я дізнався, що столиця Ріо-дель-Ріо — місто Сан-Тапета, славний на все узбережжя порт, де споряджають галери далекого плавання.
Стежка, якою ми йшли, вела просто до Сан-Тапети й правила, так би мовити, за битий шлях, — ми мали йти ним іще три дні й три ночі. Прагнучи бодай трохи позбутися маячні, я запитав іспанця, чи він часом не знає доброго тубільного знахура, що зцілив би мене. В моїй голові крутилася страшна веремія. Але про чорних знахурів іспанець не хотів навіть чути. Він виявився страшенним африканофобом — навіть ідучи до вбиральні, не брав, як усі тут, бананового листка, а тримав зумисне для цих потреб цілу паку нарізаного «Астурійського вісника». Хоча газет, власне, як і Альсід, він уже давно не читав.
З мурахами, кумедними звичками й старими газетами іспанець прожив там три роки й розмовляв французькою з таким страшенним акцентом, що вдати його було б несила. Коли він горлав на негрів, здавалося, розкочується грім. Щодо крику Альсід і в слід його був негоден вступити. Іспанець так припав мені до душі, що я віддав йому все своє рагу. З удячности він зготував мені дуже доброго паспорта на зернистому папері з кастильським гербом і таким закрученим підписом, що старанно вимальовував його хвилин десять.
Іспанець казав правду: йдучи до Сан-Тапети, схибити неможливо, нам ніде не доводилося звертати. Не пам'ятаю, як ми дійшли туди, але знаю напевне, що в місті мене передали священикові, який видався таким хворим, що, відчуваючи його поряд, я немовби покріплювався духом: адже є на світі ще гірші за мене. Проте це тривало недовго.
Місто Сан-Тапета притулилось до скелі над самісіньким океаном і — якби ви тільки бачили — тонуло в зеленому буянні. Мабуть, чудова картина, коли дивитися з рейду, далекі тропічні розкоші, а зблизька — гурти знеможених людських тілес, таких самих як у Фор-Ґоно, що невпинно гнили живцем і танули під сонцем. Якось опритомнівши на мить, я відіслав назад негрів свого невеличкого каравану. Ми з ними подолали лісом чималий шлях, і тепер, сказали негри, повертаючись, вони боятимуться за своє життя. Прощаючись, уже й оплакували себе наперед, а я не мав навіть сили пожаліти їх. Я надто мучився і страшенно прів. Хвороба не вщухала.
Здається, пригадую, відтоді навколо мого ложа, спорудженого для мене в домі священика, і вдень, і вночі з набридливим карканням крутився захожий люд, у містечку, певне, жило багато народу, а розваг бракувало. Священик напував мене відварами якогось зілля, на його грудях полискував великий золочений хрест, а в глибинах сутани, коли він підступав до мого узголів'я, бряжчали гроші. Проте я навіть не брався до розмови з тим людом, вистачало й маячного белькоту, який мене вкрай виснажував.
Я гадав, хвороба таки доконає мене, й намагався бодай кутиком ока поглянути на світ з вікна священицького дому. Не смію стверджувати, що я сьогодні опишу ті картини, не припустившись грубих помилок. Було, звичайно, сонце, завжди те саме, немов перед очима пашів жаром величезний казан, і внизу теж було сонце, й безумні дерева, бульвари, де ріс величезний, мов дуб, латук і якісь несвітські кульбаби — трьох-чотирьох було б досить, аби дорівнятись до звичайного каштана. Додайте до цього ще кілька жаб, важких, неначе спанієлі, що, полюючи, стрибають з одного гайка в другий.
Запахи — останнє, що залишається від людей, речей і країн. Усі пригоди проходять через ніс. Я заплющив очі, бо, сказати правду, вже не здужав їх розплющити. І тоді за кілька ночей гострий, ядучий запах Африки розвіявся. Мені ставало дедалі важче зловити носом гнітючу суміш безплідної землі, промежин і тертого шафрану.
Минав час, спливала минувшина, знову збігали дні, і нарешті настала мить, коли я відчув численні поштовхи, якийсь непевний рух, а потім тільки похитувавсь, мов хто заколисував мене…
Я, безперечно, й далі лежав, але на чомусь рухливому. Я не переймався, потім виблював, прокинувся і знову заснув. Навколо було море. Я так охляв, що ледве спромігся вловити новий запах просмоленого такелажу. В тісній каюті, де мене поклали якраз під відчиненим навстіж ілюмінатором, повівало свіжістю. Я був сам. Моя подорож вочевидь тривала й далі… Але куди? Чулось, як хтось ходить по дерев'яній палубі над самим моїм носом і плюскочуть хвильки біля борту.