Украй рідко життя підходить до вашого ліжка з приємною вісткою, — здебільшого завдає підступних ударів. Така доля, певне, спіткала й мене, а її знаряддям стали людці з Сан-Тапети. Хіба не вони скористалися моїм станом і продали мене, тяжко хворого, на галеру?.. Щоправда, гарну: з високими бортами, добрими веслами, горою пишних червоних вітрил, позолоченим ютом; офіцерські каюти були пишно оздоблені, а на баці висіла розкішна олійна (на риб'ячому жирі) картина, яка зображувала інфанту Комбіту в костюмі для гри в поло. Ця королівська особа, як пояснили мені згодом, своїм ім'ям, груденятами й королівською честю виявляла покровительство кораблеві, на якому ми пливли. Таке покровительство дуже лестило.
Зрештою, міркував я над своєю пригодою, залишившись у Сан-Тапеті, я б і досі здихав, мов собака, мені б дедалі гіршало й, напевне, я б ніколи не оклигав, помер би в священицькому будинку, куди мене занесли негри… Повертатись у Фор-Ґоно? Та через ті рахунки я б од тюрми не відкрутився, років п'ятнадцять би отримав. А тут принаймні є рух і вже з'являється надія… Як подумати, капітан «Інфанти Комбіти», перед тим як підняти якір, пішов на неабиякий ризик, купивши мене, дарма що за безцінь, у священика. У цій оборудці він міг утратити свої гроші. Покладався на цілющий вплив морського повітря, яке покріпить мене. Отже, заслужив винагороду. Виграв, бо мені стало краще, і я бачив, що він задоволений. Я й далі страшенно марив, хоч у мареннях уже проступала певна логіка. Відколи я розплющив очі, капітан часто навідувавсь до моєї каюти, його голову прикрашав капелюх із пір'їнами. Принаймні таким я його бачив.
Капітан тішився, дивлячись, як я силкуюся сісти, хоча пропасниця не відпускала. Я блював.
— Ну, засранцю, невдовзі й ти сядеш за весла разом з рештою! — провіщав він мені.
То була велика ласка з його боку, й він заходився реготом, по-дружньому легенько б'ючи мене палицею — по потилиці, не сідницях.
Харчували нас на борту ніби добре. Я безперестанку марив. Аж раптом, як і пророчив капітан, почувся на силі вряди-годи сідати за весла і гребти з усім товариством. Але там, де було десять веслярів, мені ввижалася сотня: я марив…
Протягом цього трансатлантичного плавання ми майже не втомилися, бо йшли здебільшого під вітрилами. Умови нашого підпалубного життя були не гірші за ті, в яких недільної днини опиняється пасажир, їдучи кудись вагоном третього класу, і вже набагато безпечніші від тих, які я мусив терпіти на боту «Адмірала Брагетона», пливучи до Африки. Нашому плаванню зі сходу на захід Атлантики мало не весь час сприяв ходовий вітер. Температура знижувалася. Ніхто не скарживсь, ми тільки дивувалися, що рейс такий довгий. Як на мене, я вже на все життя наситився морськими й лісовими краєвидами.
Я б охоче розпитав капітана про мету нашого плавання та товар, який веземо, але відколи мені вочевидь стало краще, він уже не цікавився моєю долею. Крім того, в мене ще страшенно заплітався язик, щоб як слід провадити розмову. Тепер я його бачив тільки здалеку, як справжнього начальника.
На борту серед галерників я взявся шукати Робінзона й не раз серед ночі в цілковитій тиші щосили гукав його. У відповідь чулися самі погрози і лайки: каторжники.
Та що довше я міркував про обставини і подробиці своєї пригоди, то більше переконувався, що Робінзон теж не оминув Сан-Тапети. Просто веслує тепер на іншій галері. Ті лісові негри таки добре взялися до комерції. Кожному колись поталанить, це ж ясно. Тож треба жити й вибирати на продаж речі й людей, котрих не з'їси відразу. Тобто ту позірну ласкавість, із якою до мене ставились тубільці, прояснили наймерзенніші причини.
«Інфанта Комбіта» ще довгі тижні розтинала води Атлантики, і ми досхочу скуштували хитавиці та морської хвороби, аж поки одного чудового вечора все навколо заспокоїлось. Я вже не марив. Ми стали на якір. Уранці, прокинувшись і відслонивши ілюмінатори, ми зрозуміли, що нарешті дісталися порту. Видовище несказанне!
То була справжня несподіванка. Картина, що раптом проступила крізь туман, усіх нас, галерників, так приголомшила, що ми спершу не йняли віри власним очам, а згодом, таки впевнившись у її реальності, з реготу аж за боки бралися, дивлячись на небачену дивовижу.
Уявіть собі, що місто раптом зіп'ялося вгору, стало сторч. Оте здиблене місто — Нью-Йорк. Ми, звичайно, вже бачили міста, і то гарні, бачили різні гавані, серед них і славетні. Але ж у нас, — хіба неправда? — міста лежать, простершись біля моря або вздовж річки, прилягають до краєвиду й ніби чекають на подорожніх, натомість американські міста не спочивають на землі, а спинаються вгору, не хиляться, не тягнуться, а стоять прямовисно, навіваючи страх.