У ліжку вони спершу знімали окуляри, потім клали до склянки штучні щелепи і ставили те все на видноті. Я не бачив, щоб хто розмовляв: і в ліжку, і на вулиці, статі, здається, не спілкувались між собою. Люди скидались на великих покірних тварин, добре призвичаєних нудитись. Загалом тільки два подружжя, не погасивши світла, взялись до того, чого я й сподівався, але мляво. Решта жінок, чекаючи, поки чоловік поголиться, лежали і смоктали цукерки. Потім світло погасло всюди.
Сумно дивитись на людей, які лягають спати, бо добре видно, що їм до всього байдуже, що все навколо них діється без їхньої волі і вони навіть не намагаються збагнути, чому це так. їм однаково. Люди сплять казна-як, це ошукані йолопи, зачерствілі душі, байдуже, американці вони чи ні. їх ніколи не мучило сумління.
Я бачив усе дуже невиразно і тому не міг задовольнитись. Я дізнався багато, але не досить. Треба вийти на вулицю, казав я собі, вийти ще раз. Може, я натраплю на Робінзона. То було безглузде сподівання, але я вхопився за нього як за привід вийти на вулицю, тим паче, що марно перевертавсь і крутивсь на вузенькому ліжку, намагаючись бодай на хвилину склепити повіки. В таких випадках навіть мастурбація не дає ні втіхи, ні підтримки. Оце вже справжній розпач.
Найгірше, коли запитуєш себе, де взяти силу, щоб і завтра робити те, що робив учора й віддавна, бозна-відколи, де взяти силу для безглуздої метушні, для тисяч задумів, які закінчуються нічим, для нескінченних спроб вирватися за межі гнітючої необхідносте, спроб щоразу невдалих, і все це тільки на те, щоб знову пересвідчитись у неминучості долі, в тому, що кожного вечора ти скочуєшся під мури, повнячись страху перед завтрашнім днем, щораз непевнішим і гидкішим.
Можливо, це зрадливі літа, що підступають нечутно й загрожують нам ще гіршими нещастями. Вже не чуєш у серці стільки музики, щоб жити пританцьовуючи, — гай-гай! Ось на край світу серед тиші істини прийшла помирати молодість. Куди ж податися, запитую я вас, коли в тілі вже бракує безумства? Істина — це агонія, що не має кінця. Істина цього світу-смерть. Треба тільки вибрати-вмирати чи брехати. Алея ніколи не мав сили накласти на себе руки.
Отож ліпше вийти на вулицю, скоїти бодай це невеличке самогубство. Кожен має свої спроможності, свої методи, які допомагають заснути й напхати черево. Треба заснути, щоб і завтра я мав досить сили й заробив собі шматок хліба. Набратися духу — ось що треба, аби завтра знайти роботу, а тим часом поринути в сонне небуття. Не думайте, ніби легко заснути, коли сумніваєшся в усьому, коли навколо так багато страху.
Я одягся й насилу доплентався до ліфта, хоч голова й паморочилась. Мені знову довелося пройти вестибюлем повз іншу низку жінок, повз інші чарівні загадки з такими звабливими ногами, з такими витонченими й холодними обличчями. Це, зрештою, богині, — богині, які віддаються людям. Можна було б спробувати заговорити до них, але я боявся, що мене заарештують. Зайві ускладнення. Майже всі бажання голодранців карають в'язницею. Гаразд, мене знову прийняла вулиця. Юрба була вже не та, що недавно. Люди, які сунули вздовж тротуарів, немов посміливішали, здається, їм пощастило дістатись у краї, не такі безживні, — в краї вечірніх розваг.
Люди прямували до світла, що мигтіло попереду серед ночі, до барвистих зміїв, які звивались над головами. З бічних вуличок хлюпали нові й нові хвилі перехожих. Скільки ж доларів, думав я, пішло в цієї юрби на такі дрібниці, як носові хусточки й шовкові панчохи! Або на сигарети! Ти ба, можна й гуляти серед цієї грошви і це не додасть тобі ані цента навіть на те, щоб поїсти! Аж розпач бере, коли думаєш, як багато можна одним і не можна іншим; люди — немов будинки, що ніколи не зблизяться.
Я йшов за течією й підступив до світляних спалахів — кінотеатру, потім до другого поряд з ним, до третього, а далі тягнулась ціла низка. Біля кожного кінотеатру ми втрачали чималенькі гурти людей. Я вибрав той, де на афішах вабили жінки в спідній білизні, і то з якими стегнами! Панове! Дебелими! Пухкими! Вимальованими! А вгорі маленькі голівки, що тільки увиразнювали контраст: витончені, тендітні, наведені самим олівцем, — куди тій ретуші! — довершені, ні вади, ні ґанджу. Довершені, запевняю вас, і гарненькі, а проте з твердими й виразними рисами. Одне слово, найнебезпечніше з того, що відкриває нам життя, справжнє безумство краси, нескромність у неперевершеній, божественній і глибокій гармонії.