Уздовж берега Гудзону до центру міста тягся старий, обшарпаний трамвай, що здригався всіма колесами і хистким корпусом. Увесь маршрут він долав за годину з гаком. Його пасажири терпляче виконували складний ритуал оплата через своєрідний млинок на каву, що заковтував гроші біля самих дверей. Цю процедуру спостерігав контролер, одягнений, як і наші, в мундир «полоненого балканського вояка».
Нарешті, втомлений, я виходив, скінчивши своє ходіння в народ, і знову проминав невичерпний подвійний ряд краси у вестибюлі танталових мук, ішов і кілька разів вертався, й щоразу витав у мріях та повнився жадань.
Я дійшов таких злиднів, що вже й не наважувався сягнути рукою до кишені й подивитися, скільки в мене грошей насправді. «Хоч би Лола не вибралась кудись, — думав я. — А втім, чи захоче вона мене бачити? Чи позичу я в неї для початку бодай півсотні або сотню доларів?..» Я вагався, відчував, що не маю тієї сміливосте, яку мав би, добре поївши та виспавшись. А якщо у цій першій спробі мені пощастить роздобути гроші, я одразу подамся шукати Робінзона — як бодай трохи наберуся сили. О, Робінзон не такий, то зовсім інша людина! Йому принаймні не бракує рішучосте! То справжній сміливець! Він напевне знає всілякі хитрощі й махінації, які можуть придатися в Америці! Він, мабуть, знає секрет, як набути певности і спокою, що їх так мені бракувало…
Якщо він, як я уявляв собі, теж приплив на галері й ходив цим берегом набагато раніше за мене, то тепер, мабуть, уже доскочив неабиякого успіху в Америці! Його б не збентежила байдужа метушня цього дивного тутешнього люду. Я, як подумати, теж, певне, міг би знайти собі роботу в якійсь конторі, всюди видніли їхні яскраві оголошення… Але на саму думку, що треба зайти в один з тих будинків, у мене хололо серце, я аж тремтів зі страху. З мене досить готелю, тієї несвітської величезної могили, де люди поховані живцем.
Можливо, на тих, що вже звикли, це нагромадження матерії і торговельних осередків, установ, де не злічити шибок, не справляє такого враження, як на мене? Може, ті застиглі в повітрі зливи навівають їм почуття безпеки, тоді як для мене це тільки жаска система примусу з цеглин, коридорів, замків і віконечок, гігантська невблаганна архітектурна мука.
Філософувати — це лише по-іншому виявляти страх, доходити полохливих оманливих ілюзій.
Коли в кишені лишилося всього три долари, я став дивитись, як вони тріпотять у моїй руці при світлі реклам на Тайм-сквер, цьому дивовижному маленькому майдані, де світляні реклами буяють понад головами люду, що вибирає до якого кінотеатру податися. Я шукав недорогого ресторану й натрапив на одну з тих громадських раціоналізованих їдалень, де обслугу зменшено до мінімуму, а ритуал споживання їжі спрощено до точної міри природної потреби.
Спочатку вам дають тацю і ви стаєте в чергу. Чекаєте. Симпатичні сусідки, чекаючи, як і я, обіду, навіть словом не озиваються до мене. Цікаво, що сталося б, майнула в мене думка, якби я собі дозволив звернутися до однієї з тих штучок із гарненьким кокетливим носиком? «Мадмуазель, — сказав би я їй, — я багатий, страшенно багатий, тож скажіть, чого вам хочеться сьогодні на вечерю…»
Тоді, безперечно, мов після втручання божественної волі, все, що тепер видається таким складним, одразу спростилося б… Усе б змінилося, і світ, доти такий ворожий, миттю підкотився б тобі до ніг нещирим м'яким і покірним клубочком. Миттю щезла б виснажлива звичка марити про тих, хто досяг успіху, мріяти про багатство і щастя, бо за них можна було б ухопитися рукою. Життя знедолених — лише безмежне зречення серед нескінченних марень, і вони, власне, ні про що й не здогадуються, бо зректися можна тільки того, чим володієш. Я дізнався про це на власній шкурі, бо після хапання за мрії та подальшої відмови від них моя свідомість, розшматована вітрами, зазнала непоправного удару і вкрилася тисячами розколин.
Я не зважувався почати найневиннішої розмови з молоденькими дівчатами, що стояли поряд зі мною в ресторанній черзі. Я мовчки й розважливо тримав свою тацю, і коли настала моя черга пройти перед фаянсовими тарелями з кров'янкою і квасолею, взяв усе, що мені пропонували, їдальня була така чистенька і так яскраво освітлена, що, стоячи на мозаїчній підлозі, я почувавсь як муха в молоці.