— Отже, друзі мої, яку кількість пороху ви запропонуєте?
Три члени Гарматного клубу подивились один на одного.
— 100 тонн! — нарешті, сказав Морган.
— 250 тонн! — заперечив майор.
— 400 тонн! — вигукнув Дж. Т. Мастон.
Цього разу Ельфістон уже не зважився обвинуватити свого колегу в перебільшенні. Бо йшлося про те, щоб випустити на Місяць снаряд вагою близько десяти тонн і надати йому початкової швидкості в 11 000 метрів на секунду. За трьома пропозиціями, висунутими членами комітету, настала хвилина мовчання.
Нарешті її порушив президент Барбікен.
— Дорогі товариші! — сказав він спокійно. — Я виходжу з того принципу, що опір стінок нашої гармати, коли вона буде побудована в бажаних умовах, необмежений. Я, мабуть, здивую шановного Дж. Т. Мастона, сказавши йому, що він був дуже скромний у своїх розрахунках, і я запропоную подвоїти його 400 тонн пороху.
— 800 тонн! — скрикнув Дж. Т. Мастон, підстрибнувши на своєму стільці.
— Якраз стільки.
— Але тоді доведеться спинитися на запропонованій мною довжині гармати в кілометр?
— Мабуть, що так, — сказав майор.
— 800 тонн пороху, — продовжував секретар комітету, — займатимуть простір близько 800 кубічних метрів. Ваша гармата з об'ємом близько 1 880 кубічних метрів, буде наповнена порохом майже до половини. Тоді решта простору всередині гармати не буде досить довга для того, щоб тиск порохових газів вчинив потрібний поштовх…
На це не було чого відповісти, бо Дж. Т. Мастон казав правду. — Всі дивилися на Барбікена.
— Проте, — відповів президент, — я наполягатиму саме на такій кількості пороху. Уявіть собі: 800 тонн пороху дадуть разом 3 мільярди 500 тисяч літрів газу. Три з половиною мільярда! Розумієте?
— Але як же це зробити? — спитав генерал.
— Це зовсім проста річ; треба зменшити названу надмірну кількість пороху, водночас зберігаючи його механічну потужність.
— Добре, але яким способом?
— Зараз я вам розповім, — просто сказав Барбікен. Його співбесідники немов пожирали його очима.
— Це справді дуже легко, — продовжував він. — Треба тільки вчетверо зменшити масу пороху. Ви всі знаєте одну цікаву речовину, яка становить основну тканину рослин і яку звуть клітковиною.
— Ага! — вигукнув майор. — Я вас розумію, мій дорогий Барбікен.
— Цю речовину, — сказав президент, — здобувають у чистому вигляді з різних тіл і особливо з бавовни; вона є не що інше, як пух від насіння бавовника. Але клітковина, сполучена з азотною кислотою, перетворюється в речовину, зовсім нерозчинну, цілком спаленну і надзвичайно вибухову. Один французький хімік, Браконно, відкрив 1832 року цю речовину, яку він назвав кислоїдином. 1838 року інший француз, Пелуз, вивчив різні її властивості і, нарешті, 1846 року Шенбейн, професор хімії в Базелі, запропонував її як військовий порох. Оцей порох є нітроклітковина…
— Або піроксилін, — зауважив Ельфістон.
— Так, піроксилін. Ви знаєте його надзвичайно цінні для нас властивості. Його дуже легко виготовити з бавовни: треба тільки вмочити її в димучу[36] азотну кислоту на 15 хвилин, потім цю бавовну промити в великій кількості води, далі просушити, оце й усе.
— Справді, це дуже просто, — сказав Морган.
— Крім того, піроксилін не змінюється під впливом вологи — властивість дуже цінна для нас, бо набивати гармату доведеться протягом кількох днів. Запалюється він при температурі 170°, а не 240°, як звичайний порох. Він так швидко вибухає, що коли його покласти поверх звичайного пороху, то порох ще не встигне запалитися, як піроксилін уже весь згорить.
— Чудово! — зауважив майор.
— Тільки він коштує занадто дорого…
— Ну, то й що? — кинув Дж. Т. Мастон.
— Нарешті, він надає снарядам швидкості вчетверо більшої за ту, якої надає порох. Зауважу, що коли до нього домішати вісім десятих калійної селітри, то його сила ще збільшиться.
— Хіба це буде потрібно? — запитав майор.
— Я гадаю, що ні, — відповів Барбікен. — Отже, замість 800 тонн звичайного пороху ми матимемо 200 тонн піроксиліну, що займе в колумбіаді тільки 58 метрів каналу. Таким чином ядру доведеться пройти в гарматі 242 метри під впливом тиску З мільярдів 500 тисяч літрів газу, перш ніж воно полетить до нічного світила[37].
Тут Дж. Т. Мастон більше не міг стримувати своїх почуттів. Він кинувся в обійми свого друга з навальністю справжньої бомби і збив би його, коли б сам Барбікен не був такої будови, що могла чинити опір навіть бомбі.
36
Її так називають тому, що при дотиканні до неї вологого повітря виходить густа білувата пара.
37
Насправді навіть такого величезного заряду мало, щоб надати ядру потрібної швидкості. Порохова гармата в найкращому разі могла б надати 1/4 тієї швидкості.