— Тільки той, що ми маємо ще аж двадцять шість хвилин.
— Тільки двадцять чотири, — поправив капітан Ніколл.
— Хай буде так, мій любий капітане, тільки двадцять чотири, але за цей час можна було б, в усякому разі, дослідити…
— Мішель! — сказав Барбікен. — Ми ще матимемо під час нашого перельоту досить часу на обговорення всіх можливих питань. А тепер краще поміркувати про саму подорож…
— А хіба ще не все влаштовано?
— Так, усе влаштовано, але треба вжити ще деяких застережних заходів, щоб якнайбільше послабити перший удар.
— А для чого вода між перегородками? Хіба її пружності не досить, щоб цілком забезпечити нас?
— Я сподіваюся, Мішелю, але не певен цього, — лагідно відповів Барбікен.
— А! Он він який! Він сподівається! Він не певен! І він чекав, доки нас замкнуть, щоб потішити нас цією новиною. Ні, я вимагаю мене випустити звідси!
— А можливо це? — зауважив Барбікен.
— Так, — сказав Мішель Ардан, — це трудно. Ми в поїзді, і кондуктор засвистить через двадцять чотири хвилини.
— Через двадцять, — сказав Ніколл.
Якусь хвилину троє мандрівників мовчки дивились один на одного. Потім оглянули взяті з собою речі.
— Все на своєму місці, — сказав Барбікен. — Тепер треба вирішити, як нам найкраще розміститися, щоб витримати удар під час вильоту. Треба подбати, щоб кров не вдарила нам дуже сильно у голову.
— Правильно, — зауважив Ніколл.
— Перекиньмося догори ногами, як це роблять клоуни в цирку! — вигукнув Мішель Ардан.
Він ладен був показати приклад цього.
— Ні, — сказав Барбікен, — але лягаймо на бік. Так ми легше витримаємо удар. Затямте собі, чи ми будемо посередині, чи ми будемо спереду, в момент, коли снаряд полетить — це майже однаково.
— Коли це «майже однаково», то я заспокоююсь, — зауважив Мішель Ардан.
— А ви, Ніколл, схвалюєте мою думку? — запитав Барбікен.
— Цілком, — відповів капітан. — Лишилося ще тринадцять з половиною хвилин.
— Це ж не людина — Ніколл, — скрикнув Мішель, — а хронометр, з його секундами, механізмом на восьми каменях…
Але його товариші вже не слухали його, вони надзвичайно спокійно заходились остаточно розташовуватись. Якби подивитися на них збоку, вони здалися б двома акуратними пасажирами, що, сівши у вагон залізниці, уміщуються якомога комфортабельніше.
У снаряді були три товсті, солідно злагоджені, матраци. Ніколл та Барбікен витягли іх на середину диска, що правив за рухому підлогу.
Мандрівники вирішили лягти на цих матрацах за кілька хвилин перед пострілом.
Тимчасом Мішель Ардан, що не міг лишатися нерухомим, крутився у своїй тісній тюрмі, як дикий звір у клітці, звертався до своїх друзів, розмовляв з собаками Діаною та Сателітом[67], яким він сам кілька часу тому дав ці знаменні імена.
— Гей, Діана! Гей, Сателіт! Ви маєте показати селенітським собакам гарні манери собак Землі. От хто зробить честь собачому родові! Якщо тільки ми повернемося назад на Землю, я хочу привезти нову змішану «місячну» породу, яка неодмінно наробить фурору.
— Якщо є собаки на Місяці — зауважив Барбікен.
— Є, — впевнено відповів Мішель Ардан, — як є і коні, і корови, і орли, і кури. Закладаюся, що ми знайдемо там курей!
— Ставлю сто доларів за те, що не знайдемо, — сказав Ніколл.
— Гаразд! — відповів Мішель Ардан, стискаючи руку Ніколлові. — До речі, ти вже програв третє парі, закладаючись проти президента, бо капітал, потрібний для нашої спроби, зібрано, виливання закінчене вдало і, нарешті, колумбіаду заряджено без нещасного випадку. Отже, ти програв 6000 доларів.
— Так, — погодився Ніколл, — зараз десята година тридцять сім хвилин і шість секунд…
— Справа вирішена, капітане. Значить, менш як через чверть години ти відрахуєш шановному президентові 9000 доларів: 4000 за те, що колумбіада не розірветься, а 5000 — за те, що снаряд злетить у повітря більш як на дванадцять кілометрів.
— Я маю долари при собі, — відповів Ніколл, ударяючи по своїй кишені, — і я нічого не хочу дужче, як заплатити.
— Ти, Ніколле, акуратна людина, а я от ніяк не можу бути таким. Але дозволь сказати, що ти загалом пішов на не дуже вигідні для себе парі!
— Чому?
— Бо коли ти виграєш перше твоє парі, колумбіада розірветься на друзки, а з нею і снаряд, і тоді Барбікен не зможе сплатити тобі твої долари.
— Відповідна сума вже внесена мною до Балтіморського банку, — просто зауважив Барбікен. — І як не буде Ніколла, її одержать його спадкоємці.