— Авжеж, — сказав він, — це дуже добре, — полетіти на Місяць, але як ми звідти повернемось?
Обидва його бесідники подивились один на одного із здивованням. Треба сказати, що про цей бік справи вони згадали вперше.
— Що ви хочете цим сказати, Ніколл? — серйозно спитав Барбікен.
— Обговорювати повернення з якоїсь країни, — додав Мішель, — коли ще не приїхали туди, мені здається недоречним.
— Я це кажу зовсім не для того, щоб відмовитися від нашого наміру, — заперечив Ніколл, — але повторюю моє запитання: як ми повернемось?
— Я про це нічого не знаю, — відповів Барбікен.
— А я, коли б знав, — сказав Мішель, — як звідти повернутись, я б туди зовсім не поїхав.
— Оце відповідь! — вигукнув Ніколл.
— Я ухвалюю слова Мішеля і додам, що питання зовсім нецікаве вданий момент. Пізніше, коли ми вирішимо повернутися, ми його розглянемо. Якщо там і не буде колумбіади, то снаряд у всякому разі буде.
— Нічого собі початок! Куля без рушниці!
— Рушницю, — відповів Барбікен, — можна зробити. І метал, і селітра, і вугілля повинні бути в надрах Місяця. Крім того, щоб повернутися, треба лише перебороти місячне тяжіння, щоб знов упасти на земну кулю через самі закони тяжіння.
— Досить, — сказав Мішель, запалюючись. — А зв'язатися з нашими колишніми колегами на Землі не буде важко.
— А як саме?
— За допомогою болідів, викинутих місячними вулканами.
— Добре винайдено, Мішелю, — відповів Барбікен переконано. — Лаплас[79] обчислив, що сили, вп'ятеро більшої за силу наших гармат, було б досить, щоб послати болід з Місяця на Землю. Та навряд чи існує такий вулкан, який має більшу вибухову силу.
— Ура! — вигукнув Мішель. — Ці боліди — зручні листоноші, і їм не треба нічого платити! А як ми сміятимемось з поштових установ! Але я думаю…
— Що ти думаєш?
— Чудова ідея! Чому ми не причепили дроту до нашого ядра? Ми обмінювалися б телеграмами — з Землею!
— Тисячу чортів! — відповів Ніколл. — А вагу дроту, який має понад 380 000 кілометрів завдовжки, ти вважаєш за ніщо?
— За ніщо! Можна було б потроїти заряд колумбіади! Почетверити, поп'ятерити! — вигукнув Мішель з дедалі більшим запалом.
— Можна зробити лише маленьке заперечення до твого проекту, — відповів Барбікен. — А саме: земна куля з її обертовим рухом накрутила б на себе наш дріт, як коловорот накручує на себе ланцюг, і через це неодмінно повернула б нас до себе.
— Присягаюсь тридцятьма дев'ятьма зорями, вишитими на прапорі Сполучених Штатів, — сказав Мішель, — що я сьогодні маю лише нездійсненні ідеї, ідеї, гідні Дж. Т. Мастона. Але, я гадаю, що коли ми не повернемося на Землю, то Дж. Т. Мастон здатний прибути сюди, щоб знайти нас.
— Так! Він прибуде, — зауважив Барбікен. — Це гідний і хоробрий товариш. Крім того, нічого немає легшого. Хіба колумбіада не вкопана в землю Флоріди? Хіба невистачить бавовни і вуглекислоти, щоб зробити піроксилін? Хіба Місяць не перебуватиме в зеніті над Флорідою? Хіба через 18 років він не займатиме такого самого місця, як займає сьогодні?
— Так, — повторив Мішель, — так, Мастон прилетить, і з ним наші друзі Ельфістон, Бломзберрі, всі члени Гарматного клубу — і вони будуть добре прийняті! А пізніше влаштують поїзди із снарядів між Землею і Місяцем. Ура Дж. Т. Мастонові!
Правдоподібно, що коли шановний Дж. Т. Мастон і не чув цих ура на його честь, то, принаймні, у вухах йому дзвеніло.
Що робив він тоді? Без сумніву, там, на посту, в Скелястих горах, на обсерваторії Лонгз-Піка, він намагався знайти невидиме ядро, яке рухалося десь у просторі. Якщо він думав про своїх приятелів, треба погодитися, що й ці не були в нього в боргу і що під впливом якогось чудного збудження вони присвячували йому свої найкращі думки.
Але звідки постало це пожвавлення, яке наочно збільшувалося в хазяїв снаряда? Що вони були тверезі — в цьому не можна було мати сумніву. Чи мало це дивне збудження мозкової діяльності причиною особливі умови, в яких перебували мандрівники, чи треба було його пояснити близькістю нічного світила, від якого їх відокремлювали яких кілька годин путі? Обличчя їх почервоніли, немовби відблиск вогню якоїсь печі падав на них. Їх дихання прискорилось, і їх легені працювали, як ковальські міхи. Очі їх блищали незвичайним вогнем, голоси лунали, як постріли, страшенно гучно. Рухи їх зробилися такі неспокійні, що мандрівникам було мало місця. І, характерна деталь, вони не помічали жодної із цих змін.