Їх спостереження, записані Барбікеном, були точні. Для того, щоб робити їх, вони мали підзорні труби, щоб вивіряти їх, мали карти.
Першим спостерігачем Місяця був Галілей. Його недосконала підзорна труба збільшувала лише в тридцять разів. Проте в цих плямах, які вкривають місячний диск, «як очка вкривають хвіст павича», він перший визнав горн і виміряв їх висоти, що за його перебільшеними обрахунками дорівнювали двадцятій частині діаметра Місяця, тобто 8 800 метрам. Галілей не зробив ніякої карти на підставі своїх спостережень.
Через кілька років після того німецький астроном з Данпіга, Гевеліус, зменшив висоти, визначені Галілеєм, до 1/25 частини місячного діаметра. Протилежне перебільшення. Але цей самий вчений склав перші карти Місяця. Ясні і круглі плями утворювали там круглі гори, а темні плями означали широкі моря, які насправді є рівнинами. Цим горам і гаданим водяним просторам він дав земні назви.
Там були в нього, наприклад, гора Сінай, гора Етна, пасмо Альп, пасмо Апеннін, Карпат, а також і моря: Середземне, Мармурове, Чорне і Каспійське.
Назви, до речі, непридатні, бо ні тамтешні гори, ні моря зовсім не нагадують ті земні гори і моря, від яких були запозичені назви. Тому ці назви не збереглися. Інший картограф запропонував нову систему назв, яка була прийнята.
Цей спостерігач був Річчолі, сучасник Гевеліуса. Він накреслив грубу карту, повну помилок. Але місячним горам він дав імена великих людей старих часів та вчених своєї епохи, і ці назви за ними здебільшого й залишились.
У XVII столітті французький астроном Касіні накреслив ще одну карту Місяця. Хоч вона була виконана ретельніше, ніж карта Річчолі, але й вона виявилася неточною. Було кілька видань цієї карти, але згодом ту мідну дошку, на якій вона була вигравірована, продали на злам.
Філіп Лаїр, свого часу відомий французький астроном, створив велику місячну карту розміром у 4 метри, але її не було надруковано.
Після нього німецький астроном Тобіас Мейєр у середині XVIII століття почав креслити дуже точну, за його власними вимірами підготовану карту, але він помер 1762 року, не закінчивши своєї праці.
Було ще чимало складено всяких карт після того, але найбільш відома з них це «Mappa selenjgraphica», складена Бером та Медлером 1830 року. Ця карта точно змальовує місячний диск таким, як ми його бачимо. Але обриси гір і долин вірні тільки в центральній частині, а в північній і південній, східній і західній фігури подані в ракурсі[81] і не можуть бути порівняні з фігурами центра. Ця топографічна карта, розміром 95 сантиметрів, поділена на чотири частини, є найкращий витвір місячної картографії.
Побіжно можна згадати ще про карту німецького астронома Юліуса Шмідта і про спробу англійського астронома-аматора Делярю. Нарешті, через тридцять років після Бера і Медлера, 1860 року, ще Лекутюр'є і Шапюї склали дуже добру і тонко накреслену карту.
У Барбікена були саме ці дві карти — Бера і Медлера та Шапюї й Лекутюр'є. Вони мали полегшити йому спостереження.
З оптичних інструментів у нього були чудові морські підзорні труби, спеціально пристосовані для цієї подорожі. Вони збільшували в сто разів, тобто ніби наближали Місяць до Землі на відстань, меншу від 4 000 кілометрів. Але тут, на віддалі, яка близько третьої години ранку не перевищувала 120 кілометрів, і в просторі, де атмосфера не заважала спостереженням, ці інструменти повинні були наблизити Місяць до 1 500 метрів.
Розділ XI
НАД «МОРЯМИ» Й ГОРАМИ
— Чи ви бачили будь-коли Місяць? — іронічно спитав одного дня професор свого студента.
— Ні, — відповів той ще іронічніше, — але мушу сказати, що мені доводилося чути про нього від інших.
Можна твердити, що переважна більшість жителів підмісячного світу могла б дати відповідь, подібну до наведеної. Хоч скільки нам доводиться чути про Місяць, але побачити його в телескоп не всім щастить. Небагатьом також доводилося бачити карту нашого супутника.
Коли розглядати селенографічну карту, насамперед вражає одна особливість. Всупереч розташуванню на Землі й на Марсі, так звані континенти містяться в південній частині місячної півкулі. Ці континенти не мають чітко окреслених контурів і таких правильних ліній, як береги Південної Америки, Африки й Індії. Їх вуглуваті, примхливо порізані береги мають багато заток і півостровів. Вони нагадують плутанину Зондських островів, де Земля вже занадто розчленована. Коли б взагалі мореплавство існувало на поверхні Місяця, воно було б дуже складне й небезпечне, але ми знаємо, що на Місяці нема ні океанів, ні морів. Проте деякі вчені твердили, що широкі простори, розташовані в північній частині місячного диска, були за часів давніх геологічних епох справжніми морями.