— Якби ти бачив Щуку-Злюку, ти взагалі сюди не ходив би. Це був лише один із її вояків, — озвався Опанасик із відерця.
— Мамо, кицько моя рідна, — сказав Васька, викручуючи хвоста, — невже Щука-Злюка ще жахливіша?
— Навіть дивитися страшно, — сумно підтвердив Опанасик. — І все-таки випустіть мене назад в Озеро, бо щось мені у відрі не дуже подобається.
— Зате мені ти там дуже навіть подобаєшся, — Васька радо вищирив зуби.
Карасик знову насторожився, але швидко заспокоївся, бо Сашко взяв його до рук і пустив у воду.
— Але все-таки, як нам дістатися до В’юна Чотирнадцятого? — запитав Сашко.
— Няв! Може, буде краще, якщо ми зовсім не підемо? — благально промуркотів Васька.
— Гав! Якщо ти не помітив, то тебе взагалі сюди ніхто не кликав, — нагадав Васькові Боба.
— Тихіше, — нетерпляче цикнув на них Сашко, — дайте послухати.
— Справа в тім, — сказав Опанасик, — що Рак-Мастак зробив всюдихід з назвою «Пройдисвіт». Всюдихід тому, що він може рухатись де завгодно: по воді, під водою, на землі, під землею і навіть у повітрі, — із цими словами він показав на дивну бляшанку сріблястого кольору, на яку раніше ніхто не звертав уваги. Зовні вона була схожа на дві з’єднаних між собою тарілочки. Верхня тарілочка була прозорою, напевно, щоб крізь неї можна було дивитися навкруги. В середині прозорої тарілочки можна було побачити щось схоже на кермо і маленькі крісельця.
— Який чудовий човник, — сказав Вася і зачудовано взяв його в лапи. — Та сюди навіть половинка мого хвоста не пролізе, не те, що ми всі. Невже ти, карасику, думав, що люди такі маленькі?
— Не турбуйся, — відказав Опанасик, — влізеш, якщо захочеш. Так ви згодні чи ні?
Васька і Боба задерли голови на Сашка. Той трішки поміркував і відповів:
— Сьогодні так багато дивовиж, що мені хочеться знати, чим все це закінчиться. А значить, ми згодні. Кажи, Опанасику, як використовувати цей всюдихід?
— Дуже просто, — сказав Опанасик і пірнув під воду. За хвилину він випірнув, тримаючи в роті якийсь вузлик. — Візьміть ці пігулки і проковтніть по одній. Не лякайтесь, але ви станете зовсім маленькими. Глядіть лишень, не згубіть їх, бо вони також зменшаться. А щоб стати великими, вам потрібно буде знову проковтнути по одній пігулці.
— Няв! Ну і дива, ніколи такого не бачив, — муркнув Васька, обережно взяв у карасика вузлик і передав його Сашкові. — Може, все-таки не будемо? — з надією спитав він у хлопчика.
— Васько, ну будь же ти козаком, — підбадьорив його Сашко.
— Ні, котом краще, — муркнув Васька і загріб лапою кілька пігулок.
— Ну що ж, давайте спробуємо, — скомандував Сашко, і всі троє скуштували свої пігулки.
Враз їх обгорнуло незвичайним димом, і за хвилину вони опинилися у якомусь лісі на березі моря.
— Няв, а про цей ліс ми не домовлялися, — скрикнув Васька. Нявкнув і зразу ж настовбурчив шерсть із переляку: крізь дивні дерева повзла здоровенна гусінь завбільшки в кілька зв’язаних між собою величезних бочок.
Не встиг він нявкнути і з цього приводу, як повз них, страшно гупаючи, прострибав неймовірний коник-стрибунець, заввишки він був як справжній кінь.
— Няв, це нас в країну велетнів занесло? — прошепотів Васька.
— Гав, дурню, хіба ти забув? Це ж бо ми в траві на березі Озера, тільки дуже маленькі, — озвався Боба.
Сашко тим часом рішуче попрямував до води в пошуках «Пройдисвіта».
— Швидше біжіть сюди, допоки нас хто-небудь не з’їв, — гукнув він.
— Точно, — почувся голос Карасика-Опанасика, який став тепер схожий на невеличкого кораблика.
Боба і Васька також чимдуж мчали до берега. Боба біг мовчки, а Васька весь час щось гірко муркотів собі у вуса.
— Що ти там нявчиш? — не витримав Боба, коли вони вибігли на берег, неподалік місця, де колихався на хвилях досить великий всюдихід «Пройдисвіт».
— Няв, ніколи не думав, що бути тарганом так страшно. Так і чекай, що якийсь пес тебе зжере.
— Гав! Котяри також можуть з’їсти, тож дивись, аби хтось із твоїх пухнастих друзяк сюди не навідався. Вони ж не здогадуються, що ти не дуже смачний.
— А чого це він не дуже смачний? — зацікавився Сашко.
— Бо весь час якийсь кислий, невдоволений, от кров і псується, гірко-кислою робиться.
— Няв! Це я мушу радіти, що мною може поснідати якийсь здоровенний карасище? — муркнув Васька скоса, з острахом поглядаючи на Карасика-Опанасика.
— Дуже ти мені потрібен. Ще бракувало, щоб шерсть поміж зубів застрягла, — засміявся Опанасик.
— Няв, мамо-кицько, до чого я дожився, — крадькома витираючи хвостом непрошені сльози, схлипнув Васька.
— Годі вам теревенити, мерщій до «Пройдисвіта», — не витримав Сашко.
Він перший добрався до всюдихода, відкрив люк і всівся за кермо.
— Хто не встигне, я не винен, на березі зачекаєте.
Боба прожогом кинувся у воду і поплив до човна, Васька ж нерішуче потоптався на березі, обережно пробуючи воду лапками.
— Мамко-кицько, я ж не водоплавний тарган. Я води боюся! — заскиглив Васька.
Раптом у нього за спиною клацнули чиїсь зуби і почулося неймовірно голосне сопіння.
З переляку Васька підскочив і в повітрі розвернувся. На нього зі страхітливою вишкіреною пащекою летів велетенський щур, схожий на жахливого волохатого динозавра. У Васьки очі вмить перетворились на блюдця, хвіст закрутився, як у гелікоптера, і він, майже не торкаючись води, в одну мить домчав до «Пройдисвіта». Заскочивши всередину, кіт захлопнув за собою люк і щосили тягнув його на себе, начебто монстр міг прорватися у човен. На його щастя, щур у цей день був якийсь неводоплавний. Невдоволено здійнявши хвостом смерч пилюги, він крутнувся на місці і з моторошним ревінням зник у хащах велетенської трави. Та Васька цього не зауважив: він продовжував несамовито тягти люк на себе. Боба підійшов до хвостатого товариша і з величезним зусиллям віддер того від люка.
— Заспокойся: немає твого пацючка, — вгамовував його песик. — А ще казав, що води боїшся!
— Няв! Скажу — не повіриш, — важко дихаючи, промуркотів Васька. — Мене, такого гарного кота, ледь якась паскудна щуряка не зжерла.
— Не все ж тобі їх їсти, — єхидно гавкнув Боба і подався до Сашка, котрий щось уважно розглядав на пульті керування. Васька тяжко зітхнув і теж сів поряд.
— Щуки їдять, карасі можуть пожувати, щур і той палко бажає бідним котиком поснідати. Мамко-кицько, що мені, нещасному, робити? — схлипуючи собі під ніс, муркотів котик, сподіваючись розчулити як не Бобу, то хоч Сашка.
Проте Сашкові було не до котячих стогонів, він уважно вивчав систему управління «Пройдисвіта».
Виявляється, Рак-Мастак зробив всюдихід таким чином, що екіпаж «Пройдисвіта» дуже добре чув зовнішні звуки, тому Карасик-Опанасик міг вільно спілкуватися з друзями. І зараз він, кружляючи навколо «Пройдисвіта», розповідав Сашкові, що означають кнопки біля керма.
— Стрілка ↑ («Вперед») означає рух вперед. Чим дужче тиснеш, тим швидше рухаєшся. Стрілка ↓ («Назад») означає рух назад. А стрілки ← («Ліворуч») і → («Праворуч») означають відповідно рух ліворуч і праворуч. Зручна педаль знизу — це гальмо. Кнопка, на якій зображена кулька, дозволяє стріляти. Для цього в «Пройдисвіта» є гарматка та різні снаряди. Не бійся, — карасик випередив Сашкові запитання, — це не смертельні кульки, вони б’ють боляче, але не вбивають. Просто ці нахабні озерні бандюгани так звикли безперешкодно грабувати, що не чекають супротиву і до смішного бояться болю.
— Якщо у вас є така потужна зброя, чому ж ви самі не впораєтеся із ними? — здивувався Сашко.
— їх надто багато, — зітхнув карасик. — А тепер ще й це чудовисько… без вашої допомоги нам не обійтися.
— Ну, тоді не будемо гаяти час. Показуй дорогу.
— Отже, вперед! — скомандував Карасик-Опанасик і поплив углиб Озера. — їдемо прямо до В’юна Чотирнадцятого.