— Боже милий! — нявкнув Васька. — Вони таки є! Зелененькі, мабуть, були, еге ж?
— Ні, взагалі-то вони були як тіні. Але мова не про це. Вони мені подарували піщинки гіперпростору. Це такі малесенькі прилади, які дозволяють миттєво опинятися там, куди долетить ваша думка. Варто лишень зосередитись, куди хочеш потрапити, взяти в руку піщинку — і ти вже там. Тільки пам’ятайте, одна піщинка розрахована на три стрибки в просторі.
— А ти вже ними користувалася? — спитав Сашко.
Тут нашим мандрівникам здалося, що Лія трішечки почервоніла, точніше позеленіла. Бо ж не може червоніти зелене обличчя черепахи.
— Так, — сказала Лія і опустила очі додолу. — Пробувала. Але весь час опинялась у нашому озері. Я намагалася думати про якісь інші місця, та в останню мить згадувала, які смачні корінці очерету в Карасії, і відразу ж туди вертала. Дуже вже я ці корінчики люблю, — замріяно зітхнула Лія, і знову трішечки позеленіла.
— Ага, розумію, — радісно та голосно занявкав Васька. — Я, мабуть, у норі із жирними мишами опинився б.
— Заспокойся, — гавкнув на нього Боба, — тобі зараз із мишами краще не зустрічатися — з’їдять, як останнього таргана.
— Правильно, — засмутився Васька, — все у світі перевернулось: миші котів їдять і не давляться.
— Так ось вам піщинка, — Лія дістала з-під панцира добрячу каменюку фіолетового кольору, всередині якої горіло зелене світло.
— Нічого собі піщинка, — обурився Васька, — кілограмів на десять тягне.
— Я ж не винна, що ви такі маленькі, — почала виправдовуватись Лія.
— Та де ж ми її подінемо? — запитав Васька в Сашка. Потім поглянув на Бобу і якось дивно блиснув очима. — Хіба Бобку викинемо?
Боба від такого нахабства аж сів, правда, Васькові на хвіст. Васька заверещав:
— Сашко, бачиш, не поміщається, точно треба викидати, бо всі без хвостів залишимось!
— А що, і в мене вже хвіст є? — запитав Сашко і серйозно промовив: — Ну все, досить усіх викидати. Піднімаємось на поверхню, завантажуємо цю піщинку й уперед. Вона займе не дуже багато місця, але користі в майбутньому отримаємо чимало. Я, наприклад, у Крим хотів би швиденько злітати. Дякуємо тобі, Ліє, за цей подарунок.
Мандрівники піднялись на поверхню озера, відкрили люк. Свіже повітря увірвалося у всюдихід. Піщинку швиденько завантажили, при цьому Васька був украй незадоволений, оскільки піщинка була дуже тверда.
— Хоч би вже Бобою підстелити, — муркотів він собі під ніс. Але тут у нього перед носом з’явився Бобин кулак, і Васька завбачливо замовк.
Мандрівники сердечно попрощалися із Лією і знову вирушили в дорогу. Жабенція на радощах так швидко пливла, що Сашко ледь встигав за нею.
Це тривало довго. Васька почав куняти, у Сашка також почали злипатися очі, і він попросив Бобу підмінити його за штурвалом. Боба робив це вперше, тому хвилювався. Він не завжди правильно натискав кнопки «праворуч», «ліворуч», «уперед», і через це човен постійно кидало в різні боки. Одного разу він ледь не врізався в якийсь корінь. Добре, що хоч Сашко, у якого від такої їзди сон як рукою зняло, в останню мить встиг виправити помилку.
— Нічого, нічого, — заспокоював зніяковілого Бобу Сашко, — навчишся, будеш мені достойною заміною.
5. Тритон-Батон на сторожі
Через півгодини руху Боба освоївся за пультом управління і навіть дозволив собі збільшити швидкість руху. Жабенція задоволено квакнула і також прискорилась.
Аж раптом на неї немов вихор налетів. Боба розгубився. Сашко знову ледве встиг натиснути на гальма. «Пройдисвіт» різко зупинився. Поки Васька знову повільно сповзав із лобового скла, Сашко з Бобою здивувались, чому кіт мовчить, хоча в таких випадках від його репету закладало вуха. З’ясувалось, що в польоті його хвіст заліпив йому рот, а Васька, на свою біду, клацнув зубами. Тепер на очах у нього застигли сльози болю, він ображено сопів, виймаючи шматочки шерсті з зубів. Мовчав, але своїм виглядом давав зрозуміти, що чекає пояснень.
Проте Сашко і Боба не менше хотіли знати, що відбувається. Більше того, в них аж роти повідкривались від побаченої картини. Васька нарешті вирішив і собі поглянути туди, куди був прикутий погляд його друзів.
…Жабенцію міцно тримали за лапи двоє крокодилів. Третій крокодил приставляв їй до шиї справжнісінький спис. Жабенція боялася навіть поворухнутися. Ще двоє крокодилів підпливли до човна наших мандрівників і втупились їм у вічі, постукуючи списами по склу всюдихода. У Васьки шерсть стала дибки від такого видовища. Один крокодил щось запитально вигукнув незрозумілою мовою і знову ще сильніше стукнув по склу.
— Може вріжемо по них гарматою, — прошепотів Васька, від шерсті якого аж іскри сипались. — Щоб скло, гадюки, не псували.
— А Жабенція? — похмуро відізвався Боба. — Вони ж її і вбити можуть.
У цю мить шалено збурена вода відкинула вбік мандрівників і їхніх нападників. «Пройдисвіта» так хитануло, що Васька з диким зойком знову зашурхотів у свій куток. Щось велике і блискуче буквально змело одного з крокодилів, він шкереберть покотився убік.
Крокодили притьмом кинули Жабенцію з мандрівниками і швидко встали спинами один до одного, вороже наставивши списи на всі боки. У Жабенції очі стали настільки великими, що було боляче на неї дивитись. Та на неї ніхто і не дивився — всі погляди були прикуті до величезного судака. Саме він вчинив цю несамовиту атаку на крокодилів. Судаку не сподобався власний промах, і він, люто клацаючи пащекою, готувався до нової атаки.
Сашко негайно розвернув «Пройдисвіта». Судак зовсім не зважав на якийсь там неїстівний всюдихід, його увага зосередилась на зграї крокодилів зі списами. Щиро кажучи, списи порівняно із судаком виглядали, як малесенькі сірнички. Очі судака наливались кров’ю, а крокодили зі списами виглядали якось блідо. Кожному з них дуже хотілось втекти, але вони розуміли, що поодинці взагалі будуть беззахисними.
Судачище збурив воду потужними плавниками і кинувся на своїх жертв. Проте Сашко не гаяв часу і вистрелив у нього найбільшим снарядом. Снаряд розірвався просто на лобі в судака. Від несподіванки та болю судак аж підскочив. Сашко зробив ще один постріл, і цього разу йому вдалося відірвати в нападника добрий шмат хвоста. Це остаточно приголомшило бандита, і він, різко загальмувавши, щодуху чкурнув геть.
Вода заспокоїлась, Жабенція зробила менші очі і підпливла до човна. Крокодили напружено вглядалися навсібіч, але від судака й слід схолов.
Через кілька хвилин старший серед крокодилів (він найбільш нахабно стукав у вікно «Пройдисвіта») підплив до всюдихода. Його помічники також наблизились якомога ближче і стали півколом перед човном. Старший щось схвильовано заговорив до Жабенції, вона посміхнулась і сказала мандрівникам:
— Капітан тритонської гвардії Тритон-Батон висловлює вам подяку за порятунок тритонського прикордонного загону від зубів Судака-Розбишаки. Про ваш вчинок він хоче повідомити самого царя Тритонії Тритона-Хитрона.
— Овва, — вигукнув Васька, — то це нам тритончики скло видряпували? Значить, ми в Тритонії.
— Правильно, — сказала Жабенція, — ми з вами перетнули кордон Тритонії, і прикордонники-тритони вважали нас за порушників кордону.
Тритон-Батон знову щось сказав. «Як добре, що з нами Жабенція, яка розуміє мову тритонів», — подумав Сашко. Батон говорив довго і Жабенція уважно його слухала. І чим більше він говорив, тим більш стривоженою виглядала Жабенція.
— Ой, не подобається це мені, — зітхнув Боба.
— Ха, — обізвався Васька, — мені тут усе не подобається, не тільки ці дракончики зі списами.
— Помовчіть-но, — обізвався Сашко, — Жабенція буде говорити.
— Кепські наші справи, — почала Жабенція. — Муляка-Замуляка псує воду в Карасії та Жабурії, а Щука-Злюка вирішила розправитись із Тритонією. Її солдати напали на Тритонію, бо це найменше озерне королівство. До війська Щуки-Злюки приєднались загони Окуня-Злокуня та кілька банд судаків. Прикордонні загони збирають усіх дорослих тритонів до свого війська, а їхні сім’ї відправляють до Жабурії. Стан тритонських військ ганебний. Вони вже програли дві битви зі Щукою-Злюкою і втратили майже всю територію свого королівства. Залишилась лише невелика смуга на кордоні з Жабурією. Все інше вже під владою Щуки-Злюки.