XXV
— Про монастир іншим разом, попе Чарлзе Кінґзлі. В Англії. А поки що признайтеся, пречесний отче, що з усієї болгарської етнографії вам найбільше сподобалась кавірма. Інакше ви не були б згадали за цих дуже жирних птахів.
Після цих моїх слів ми пішли в степ і вбили скілька зайців.
XXVI
Коли ми вертали додому, болгарин Сава швидко звів рушницю й навів на свиню. Трапилось так, що поблизу проходив український селянин з сусіднього села і він розповів таку історію.
— Як у нас крали свині. Тієї зими стали в нас пропадати свині. В одному дворі вкрало свиню і так, що ніхто й не зчувся — і не пискнуло — а свиня була дуже голосиста, як соловей, свиня. Тоді в другому дворі такий самий прорив: теж свиню вкрало і теж тихо, що й не кувікнуло. По тому таким самим порядком у третьому дворі пропала свинка, і так нечиста сила поприбирала мало не по всій слободі свині. Тоді, значиться дивляться люди, що так далі немовбито не годиться, і порозстановлялися вночі по кутках сторожувати, словно, і пароля в їх була така, що свисни й біжи за ним наздоганяти, а на другім куткові, щоб переймали. Отак щоб хто побачить, то щоб, словно, свиснув, а ті щоб собі прислухалися й бігли навперейми. Воно ж, те що крало, придумало таку організацію: шворка, тобто шпагат, а на шпагатові гачок, той що сомів ловити. На гачку тім хліба шматочок. Це, значить, свиня ковтне із гачком хліб і веди її куди хоч на шворці.
От один стоїть і слухає. Не чути нічого — коли йде. Іде, а за ним свиня як собачка — воно смикне, а свиня ще й підбіжить і не кувікне, а тільки хрокає помалу, як дуже швидко треба йти. Цей значить, наш чоловік наставив на нього — стій, — каже і свиснув. Воно шворку закинуло і стало. Свиня, словно, теж і собі стала, бо думає, що це тільки так, щоб перепочити.
Ну той свиснув, підбігли люди, бачать таке діло, що воно піймалося, то треба щось робити. Робити так робити, взяли, значиться, по двоє за руки й по двоє за ноги — підіймуть та й об землю, підіймуть та й об землю, а в того кров тільки порскає з рота.
Так у його разів із десять з рота порснуло, тоді відпустили. Ну, звичайно, довго не жив, за чотири дні вмер.
А то ще був другий хлопець, так собі незавидний, отак буде на зріст, не більше, ну а плечі — во. Так цей тільки до свині підійде, зараз її кулаком по лобі, візьме на плечі собі за шию й несе, а свиня пудів вісім. Він іде, а з свині крапле, та на сніг, та на сніг. Так і прийшли до нього в хату й свиню знайшли. Забрали його.
Бачать таке діло, що піймався він, то треба щось робити. Робити то робити, взяли, значить, по двоє за руки, по двоє за ноги — підіймуть та й об землю, підіймуть та й об землю — тільки кров з рота порскає. Разів із десяток з рота порснуло, тоді відпустили — так цей днів шість жив, а тоді аж помер, словно, дуже здоровий був парубок, дарма що на зріст незавидний.
А в парубка цього ще був брат, но той, нема слова, куди був слабший. От як той парубок помер, то цей брат його пристроїв такого апарата. Простенький сказати і апарат той був, такий собі з клоччя ґнотик, но вимочений у гасові і сірників коробочка. Ґнотика він того, ясне діло, підпалив сірником і вкинув тихенько в скирту тому, хто його брата, значить, брав за ноги. Укинув і пішов помалу до дому. Скирта, як полатається, згоріла до колосочка і парубка того викрито.
XXVII
— Бачать таке діло, що піймався, то треба щось робити. Робити треба, отже взяли його по двоє за руки, по двоє за ноги — підіймуть — і об землю, підіймуть — і об землю, тільки кров з рота порскає. Разів із десяток з рота порснуло, тоді відпустили, а парубок був плохенький, додому не дійшов і помер.
Сказавши це, селянин із сусіднього українського села повернув, і пішов у своїх справах і ми теж повернулися й пішли до хати болгарина Сави.
— Що це таке? — спитали ми в болгарина Сави, показуючи на стовп із столиком, коло якого столу лише гігант міг би пити чай і їсти кавърма. Як пам’ятає уважливий читач, цей монумент цікавив нас уже скілька разів. Це могла бути полиця годувати і небесних птахів (так висловився премудрий отець Чарлз Кінґзлі, указуючи на табуни голубів, що ввесь час апетитно налітали на вистріл).