— Альчесто, люба! — тихо мовив Леонардо — і не зміг казати далі. «Альчесто», — сказав він з зусиллям. Вона повернула до нього голову і мовчки дивилася на нього глибокими вогкими очима.
— Альчесто! — повторив Леонардо. — Там… десь там… серед одежі лежать мої цигарки. Дай сюди, будь ласка. Страшенно хочеться курити.
VIII
Коли б я був не скромний медик, а прозаїчний лірик, яких до речі, о Альчесто, дуже багато на Україні, і пишуть вони або вірші, що нічим не різняться від прози, або прозу, що нагадує дуже погані вірші, коли б я, о Альчесто, був прозаїчний лірик, я так спробував би передати тобі своє вражіння від Слобожанської Швайцарії.
Подивись, наш човен впливає за тринадцятий поворот, і враз змінюється весь ляндшафт, неначе на сцені включили лісові лямпи замість степових.
Вода стає темна, тиха й глибока. Вода стає вчетверо ширша, але три чверті її затуляє тінь лісових гір. Якби ти заплющила очі на тринадцятому повороті, тобі здалося б, що тебе перенесли з човном в інший клімат, на тринадцять градусів на північ. Тут прохолодно і вогко. Явори й дуби зійшли до темної ріки й закрили її риззям своїх рукавів. Човен минає останню затоку, і з лівого берега підійшли осокори. Важка хмара причалила над велику ріку і спустила над ліс якорі.
Ця гора затулила від нас півсвіту, а це ж тільки перша, найменша гора. Друга вища, ще вища третя, четверта — виростатимуть гори на поворотах.
Ти бачиш: у лісі спокійно й тихо. Вовки сплять у своїх лігвах далеко від ріки і вночі прийдуть пити воду. Людей нема, але дикі кози теж зайшли в саму глиб лісу.
І от ти чуєш у цій тиші водявий звук, як нота, як трель дерев’яного інструменту в оркестрі. Він то змовкає, то знову дзюрчить далеко, ніби якийся птах перестрибує з гори на гору, нанизуючи за собою пасмо водявих, ледве сиплуватих, неокреслених туманних звуків.
Цей птах з дерев’яним горлом — це перша флейта Слобожанської Швайцарії. Це співають дерев’яні дзвоники на шиї в корів, щоб можна було легко знайти заблукану тварину.
Тепер подивися над ліс — бачиш над кронами його, що вже на самім шпилі гори стоять прозорі прямовисні димові стовпи, ніби з десяток авелів водночас запалили свої вогні в райському лісі. Вони злегка коливаються, коли набіжить вітерець, і потім знову випростуються вгору. Вони трохи сітчасті, ніби хтось простяг сушити верші, прип’явши їх до хмар і до лісу.
Це, о, Альчесто, комарі, і вони не над лісом, а над нами. В повітрі немає в нас точок орієнтації, і те, що летить над нашим носом, часто, здається нам, летить над далеким лісом.
В історії полювання є не один випадок, коли мисливець хапався рушниці й стріляв у муху, гадаючи, що то качка летить над кущами.
Ти давно чуєш, як межи водяві дерев’яні трелі втручається вищий, чистіший, довший тон.
Це друга флейта, флейта-піколо Слобожанської Швайцарії. Ти можеш бачити, який піколо грає на цю флейту.
Чи не здається тобі, що ці ластівки — от над горою, трохи ніби більші, ніж треба, і крила їх не такі серповидні. От пливе одна така ластівка, крила її складені правильним півмісяцем, крізь них просвічує сонце і дим! Ці крила блідо-оранжеві, а пера слабо-блакитні.
Це і є піколо. Це золотава щурка, як кажуть, єдиний залишок колишньої тропічної фавни, ще перед великою мандрою льодових полюсів Землі.
Дядьки називають цього птаха бджолоїдом, бо він полює залюбки на бджіл.
А от над річкою шугнув куди яскравіший самоцвіт — він сидів на очеретині, коли його сполохав наш човен. Це королик-рибалка, так звуть його англійці, а в нас він називається синьовуд.
І от що далі вглиб лісу запливає човен, то густіші й багатші стають звуки. До дерев’яних дзвоників і золотавих щурок долучається металевий тимпан, гострий і прикрий — це кричить чапля. Мов кларнетові півники в оркестрі, вистрибують дикі високі вигуки, це клехчуть яструби й соколи. І під усім тим, мов вечірній дзюркіт цвіркунів, розстелилася сіть голосів дрібного співочого птаства.
IX
Приблизно так або ще солодше я змалював би тобі, о Альчесто, ляндшафт Слобожанської Швайцарії, коли б я був прозаїчний лірик.
Але що я не прозаїчний лірик, а лише лікар-венеролог, Леонардо Пацці з-під Болоньї, я спробую якось інакше висловити тобі, о Альчесто, те, що я почуваю, при тій умові, що ти знову даси мені цигарку з числа тих, що є там… десь там серед одежі.
Ми підпливаємо до Косача. Он там понад дубовим і ясеневим молодняком на горі стремить одиноке дерево.
Здається, що це та сама гора, де козаки-ченці насадовили садки і який-небудь Дорош мав пасіку оддалік від козацького манастиря. Грицько Нечоса, інакше Потьомкін Тавридський, зруйнував це військове козацьке кубло з наказу вельмидержавної всесвітньої курви, цариці Катерини. Здається, що це та сама гора. На кручі її, ти бачиш, хтось вирізав своє прізвище — Перебийніс.
Але не треба думати, о Альчесто, що це той самий Перебийніс,* котрий просив мало, сімсот козаків з собою і рубав ляхам голови з плечей, а решту топив водою, вирізав на цій кручі своє молодече прізвище, дане йому за те, що, хлопцем бувши, він усім парубкам у своїм селі одним добрим ударом перебивав носи.
Цей Перебийніс, я думаю, молодий хлопець з Змійова, комсомолець, працює він, мабуть, на паперовому млині і чи не грає й в футбол, де він уже не має нагоди перебивати носи, а хіба ноги ворожим бекам та гавбекам, коли прийняти гіпотезу, що він сам, цей молодий Перебийніс, грає лівого крайнього форварда або ж інсайда.
Так, о, Альчесто, здається, що це та сама гора. Ти бачиш, як там серед дубового і ясеневого молодняку стремить, мов зелена свіча, одиноке дерево.
Це, мабуть, груша. Я бачу, о Альчесто, твій здивований жест. Звідки знає Леонардо, каже цей жест, що це груша, а не приміром, берест чи ще якесь дерево?
Це, мабуть, груша, повторюю я. Вирубаючи ліси, українець залишає груші. Восени в одну з субот його сім’я піде в ліс, узявши з собою міхури. Його жінка й діти наберуть повні лантухи диких грушок, маленьких і прикрих на смак. Вони попечуть ці грушки в попелі і вечорами їстимуть їх, як ти, о, Альчесто, їси вечорами шоколадні цукерки Моссельпрому. Ця груша є селянський Моссельпром.
Але й не так, о, Альчесто, хотів я розповісти тобі про це дерево… Ти щось хочеш сказати?
X
Свідомий і освічений читач знає те, що каже нам наука фізіології про деякі людські потреби, а саме, що вони абсолютно невблаганні й неминучі. Сила цих потреб така, що, бувши затримані і невдоволені, вони крушать усе на своїм шляху: мораль, звичаї, закони, сімейні вузли, найдорогше для тих самих людей вони крушать, як лавина. Такий голод і така любов.
Але й інші потреби, рідше згадувані в книжках і зовсім не згадувані в віршах, силою своєю чи не більші від цих двох.
— Леонардо, любий, — сказала Альчеста. — Я хотіла б зійти на цю гору.
Щось тьохнуло в грудях доктора Леонардо від цих її слів, від того тону, яким вона вимовила слово «любий». Невже ж прийшов час? Невже ж зараз закінчиться його психічна подорож у душу Альчести?
— Ходім! — сказав Леонардо і скерував човна до берега. Він врізався в осоку. Альчеста легко стрибнула на беріг і одштовхнула човна руками.
— Я піду сама, Леонардо, — сказала вона з чарівною посмішкою на ніжних вустах. — Я зараз повернуся.